— При моєму дворі живе чудовий лікар, знаменитий лікар Слимак. У нього є такі пілюлі, що допомагають від усіх хвороб. Хто не помирає — всі видужують. Я певен, що коли він візьметься лікувати сеньйору Емілію, то вона у вас защебече, мов пташка.
Так, розмовляючи про чудесні пілюлі лікаря Слимака, вони підійшли до гарного гроту, якого — дивна річ! — Кирпа ніколи раніше тут не помічала.
— Оце вхід до мого королівства, — сказав Принц.
Кирпа боязко зазирнула вглиб гроту.
— Дуже темно, Принце. Емілія, бачте, боїться.
Замість відповіді Принц витягнув з кишені світлячка, що правив йому за живий кишеньковий ліхтарик. Грот освітився, лялька перестала боятися, і Кирпа ввійшла. Коли вони простували гротом, їх дуже шанобливо вітали сови, кажани, тільки Кирпі чогось не схотілося з ними знайомитися.
А от і брама королівства: Кирпа навіть рот роззявила від подиву.
— Хто побудував цю чудову арку, Принце?
— Коралі, найкращі у морі муляри і ювеліри. Мій палац теж вони будували — він увесь із рожевих і білих коралів.
Та раптом Принц Срібна Рибка насупився.
— Уже вдруге помічаю, — сказав він, — брама не замкнута. Ручуся, що сторож знову спить.
І справді, так воно й було. Сторож спав і кумкав уві сні.
— Майоре Жабо! — суворо сказав Принц. — Знову ви спите, як свиня! Майор морського флоту не має права так поводитися!
І Принц дав бідоласі такого штурхана, що майор Жаба встиг тільки розплющити свої круглі очі, роззявити свого круглого рота і, жалібно промовивши «ква-а-а», відлетіти в куток.
Та Принц уже заспокоївся і повів свою гостю до палацу. А який палац! Молочно-білі стіни з коралів і попід узористим коралевим склепінням — низка з ніжних перлин, що колихаються при найменшому сплеску хвилі. Підлога з мінливого перламутру була така рівна, що Емілія тричі посковзнулася.
Принц Срібна Рибка сказав, звертаючись до свого прем’єр-міністра:
— Покличте всіх моїх придворних. Я влаштовую свято на честь моєї прекрасної гості. І скажіть моєму візникові дядечкові Крабу, щоб приготував парадну карету для прогулянки по морському дну. Йдіть!
Ой, ця прогулянка по дну морському! То була, мабуть, найкраща прогулянка з усіх, які траплялися Кирпі в її житті! Парадна карета повільно котилася по сніжно-білому піску, запряжена шестернею морських коників і керована дядечком Крабом. У морських коників були голівки, наче в іграшкових конячок, і хвости, мов у риб, а дядечко Краб замість прутика поганяв їх своїми власними вусами: «Ану, поїхали!..»
Ой, які гарні місця! Коралеві ліси, зарості живих губок, поля водоростей найхимерніших видів. Мушлі, мушлі — всіх форм і всіх кольорів. Вугри, морські їжаки, восьминоги — багато морського люду тут було!
— Риба-меч! — раптом злякано зойкнув Принц, показуючи на величезну рибу з довгим гострим носом, що швидко наближалася до них. І гукнув до візника: — Назад! Поганяй!
Дядечко Краб, діставши наказ повертати, ляснув своїми вусами по спинах морських коників і пустив їх учвал.
До палацу повернулися саме на обід. Кирпа, сидячи поруч Принца, не переставала дивуватись, як гарно оздоблено стіл та які вишукані різноманітні страви.
— Це такі вправні сеньйорита Сардинка та її сестри, — сказав Принц. — Чудові куховарки і які чепурні!
Кирпа потай подумала: «Ось чому вони завжди так чепурненько лежать у бляшанці…»
Щораз подавали нові страви: котлети з водоростей, філе з молюска, омлет з яєць колібрі…
Поки господарі й гості їли, оркестр цикад і коників грав якусь приємну музику — «три-лі, три-лі», — під керуванням маестро тангара, який тримав у дзьобі диригентську паличку і в пориві натхнення настовбурчував пір’ячко.
Під час перерви між музикальними п’єсами три світляки-штукарі показували фокуси, з яких особливо сподобався Кирпі номер пожирача вогню. Ніхто краще за світлячків не вміє ковтати вогонь, то вже повірте!
Кирпа була в такому захваті від усього побаченого, що весь час радісно вищала і плескала в долоні.
Розділ третій
Розмовні пілюлі
Відразу ж по обіді Кирпа подалася з Емілією до лікаря Слимака.
Лікар погодився лікувати ляльку і, вийнявши заповітні пілюлі, покликав пацієнтку до себе:
— Не бійтеся, сеньйоро Еміліє, ідіть-но сюди. Відкрийте рота. Ось так.
Лікар вибрав одну пілюлю і поклав у рот Емілії.
— Ковтай відразу! — порадила Кирпа, показуючи, як треба ковтати пілюлі. — І не кривися так. Пам’ятай, що очі у тебе з ниток і можуть лопнути. Ну ковтай-бо!
Емілія проковтнула пілюлю, потім ковтнула повітря — і сказала: «Ой, які гіркі ліпюлі». І почала, почала, почала — цілісіньку годину не замовкала. У Кирпи аж у голові запаморочилося, і вона стала просити лікаря, чи не можна, будь ласка, дати Емілії інші пілюлі — мовчазні.
— Немає потреби, — відповів досвідчений лікар. — Вона кілька годин пробалакає, а потім видихається і буде така, як усі люди. Це в неї давній запас невитрачених слів, він вичерпається — і все буде гаразд.
Так і сталося. Емілія розмовляла три години тонень-ким-тоненьким голосом, а потім замовкла.
— Слава богу, — сказала Кирпа, — тепер можна поговорити по-людськи. Скажи, Еміліє, як ти себе почуваєш? Тобі що-небудь треба?
— Ковдру, напнути на голову.
— Хустку, Еміліє.
— Ко-в-дру.
— Хустку, дурненька!
— Ковдру! Я хочу напнути на голову ковдру, бо поки лікар Качка…
— Лікар Слимак, Еміліє!
— Лікар Ка-чка! Поки лікар Качатка мене лікував, мені стало долохно.
— Холодно! — востаннє поправила Кирпа, сунувши Емілію до кишені; напевне, язиком лялька ще не досить добре орудувала. Нічого, згодом він зміцніє.
Кирпу лякало інше: у ляльки, мабуть, була вперта і задиркувата вдача, про все вона думала по-своєму, і їй, видно, подобалося говорити дурниці. «А втім, — подумала Кирпа, — може, воно й на краще. У нас вже й так двоє розумних — бабуня й тітонька Настасія. А Емілія завжди скаже що-небудь новеньке, з нею не занудьгуєш».