— Таке кажете! — обурилася Емілія. — А ота книжка в червоній оправі, що у вас на полиці лежить, теж нікуди з дому не виїжджала, але ж у ній понад десять розповідей!
Донна Бента обернулася до тітоньки Настасії:
— Ця Емілія таке верзе, що голова макітриться!
— Це тому, що вона з ганчір’я, сеньйоро, — пояснила тітонька Настасія, — із простої такої матерії, бавовняної. Якби я знала, що вона почне розмовляти, я б краще з шовку пошила її або хоч із того вовняного клаптика, що лишився від вашого плаття, знаєте?
Донна Бента подивилася на тітоньку Настасію в задумі, вважаючи, що це пояснення трошки скидається на ляльчині химери Емілії…
Цієї хвилини ввійшла Кирпа з листом у руці.
— Лист від тітки Тоніки, бабусю! — сказала вона. — Мабуть, пише, в який саме день Педріньйо приїде.
Донна Бента розпечатала конверт і прочитала листа: Педріньйо має приїхати за тиждень.
— Ще цілий тиждень? — засмутилася Кирпа. — Як довго! А мені так кортить розповісти йому про Країну Прозорих Вод!..
— Що це за країна? Т и мені нічого не розказувала, — здивувалася донна Бента.
— Не розказувала і не розкажу, бо ви все одно не повірите. Ой, бабусю, яка це країна! Скільки там чудес! А коралевий палац — такий тільки уві сні можна побачити!.. Ні, ні, ви з тітонькою Настасією однаково не повірите. Ось Педріньйо повірить, я знаю. Коли він приїде, я йому все розкажу, геть усе…
Донна Бента справді ніколи не вірила чудесним Кирпиним розповідям. Вона завжди сміялась: «Це вона вві сні бачила!» Та відтоді як Емілія навчилася розмовляти, донна Бента почала замислюватися і якось сказала своєму другові, тітоньці Настасії:
— Це таке диво, Настасіє, просто не знаю, що й думати: мені починає здаватися, що й інші Кирпині розповіді — не тільки сни.
— І я так вважаю, сеньйоро, — відгукнулася добра негритянка. — Я також раніше не дуже вірила, а просто дивом дивуюся. Ну де ж таке бачили, щоб лялька, яку я сама оцими ось руками пошила з ганчір’я, — і раптом у розмову заходить!.. Наче людина!.. Не знаю, не знаю, сеньйоро, чи ми старіємо, чи прийшов кінець світу!
І бабусі дивились одна на одну, довірливо хитаючи головами.
Кирпа страшенно не любила ждати: приїде, не приїде, коли приїде… Терпець урветься… У неї, напевне, зовсім і зіпсувався б настрій, якби на цей час не достигли жабутикаби. Ох, які вони смачні! В садку у донни Бенти росло три деревця, та вистачило б і одного, щоб усі в домі не тільки наїлися, а й об’їлися. На тому тижні плоди на деревцях вже достигли, і Кирпа, оглянувши досвідченим оком гілля, прийшла до висновку, що кожна жабутикаба тепер «якраз» і пора братись їсти. І вона почала сидіти цілі дні на гіллі, наче мавпа. Вибирала найстиглішу жабутикабу, клала в рот, — хрум! — прокушувала, — с-с-с! — висмоктувала сік і — бе-бех! — кидала лушпиння вниз, на землю.
Проте лушпиння недовго лежало на землі… Під деревом незмінно чергував другий споживач жабутикаб. Це було маленьке, гладке і дуже ненажерливе поросятко, яке в домі прозвали «Рабіко», тобто «безхвостий» чи «короткохвостий», бо хвостик у нього був хоч і закручений, але занадто вже коротенький. Як тільки Рабіко побачить, що Кирпа вже вилізла на дерево, воно відразу ж прибіжить і стане внизу, чекаючи, коли на нього посиплеться лушпиння. Щоразу, коли вгорі лунає «хрум!» і «бебех!», внизу тут же відгукується: «плям!»—і Рабіко починає, плямкаючи, жувати лушпиння. Тому коло дерева з ранку до вечора лунала така музика: «Хрум, с-с-с-с, бебех, плям; хрум, с-с-с-с, бебех, плям…»
Та зрештою жабутикаби скінчилися… Тільки то тут, то там, на найвищих гілках, залишалися ще два-три плоди, але майже всі зіпсовані осами.
Рабіко — хро, хро, хро! — інколи за звичкою з’являється ще під деревом. Постоїть трохи, занадто поважний, похмурий навіть, почекає: а може, ще яка-небудь лушпайка…
Та ні, згори більше нічого не падає, і Рабіко йде собі геть, нахиливши голову: хро-о, хро-о, хро-о-о!..
Кирпа також інколи ще приходила з товстою палицею і, піднявши і палицю і ніс догори, намагалася «виудити» що-небудь…
— Годі, дівчинко! — гукнула якось тітонька Настасія, що спостерігала цю картину з річки, де полоскала білизну. — Цілий тиждень на дереві просиділа, все одно що мавпа лісова! Ходи-но допоможи мені білизну розвісити, воно краще буде!
Кирпа жбурнула палицю просто на поросятко, що вимовило з докором «хро!», і, ввіпхнувши Емілію сторч головою у кишеню фартуха, побігла на річку. Жабутикаби і справді закінчились, і знову почалось очікування: приїде, не приїде, коли приїде?