– Тікати!
– Ти так упевнено радиш, наче знаєш куди. То скажи мені, повідай: куди?
– Куди завгодно, хоч і в світ за очі, аби лишень разом бути. Не можу я без тебе.
– І я без тебе, Тарасику, не можу.
– Тікаймо, Оксанко. Сьогодні, бо завтра вже пізно буде. Як звечоріє так і гайнемо. Куди? Та знамо, що в кращі краї. Не в гірші ж. Тіко в кращі. Мені не вперше тікати, звик. А ось чи ти зважишся?
– Я зважуся. Але чи певен ти, що у світі білому є кращі краї?
– Мо' й немає, але ми… Ми все одно знайдемо. Мусить знайтися у світі білому закуток для двох.
– Усюди пани – і на Вкраїні, і поза Вкраїною.
– А ми на землях Війська Запорозького принишкнемо. Наймуся до добрих людей в робітники – з голоду не пропадемо. А там… там видно буде. – Не міг надивитися на її очі. – Вони в тебе весняні, як блакитне небо, і озерця у них наче із живою водою, – близькість молодого дівочого тіла п'янила його й наче дурманила. – До скону літ дякуватиму долі, що звела мене з тобою, ластівко моя кальміуська.
– Таке вигадав: ластівка кальміуська, – сміялася дівчина і навіть аж удавно обурювалася, а насправді почутому з уст такого гарного хлопця була рада-радісінька. А він гладив її м'яке біляве волосся, торкався його губами, обережно – ледь-ледь…
– Покладемо сподіванку на мого батька, Тарасику, – вона вірила, що все ще владнається. – Він у мене хороший, татусь мій рідний. Мо' ще й схаменеться. Сам же колись був простим козаком, як кажуть, без роду, без племені… І в турецькій неволі гибів замолоду, усього зазнав і всього спізнав. І чаша його не медом була виповнена, а трунком полиновим. Не може він супроти мого щастя піти, будемо вірити в нашу зорю. Та й Господь з нами – не облишить нас у біді. А мені вже пора, – легенько вивільнилася з його обіймів. – Я на часинку вихопилася – не будемо татусика мого гнівити, покладемось на долю і на Божу волю.
Зненацька над сонним Кальміусом пролунало:
– Пугу-пугу!
– Козак з Лугу! – стрепенувшись вигукнув Тарас. – Пугу, пугу, козак з Лугу! Хто б ти не був, а будеш нам за свого – де ти, пугаче?
Крик наче захлинувшись, урвався так же раптово, як і пролунав.
– Ой, Божечку ж… Оно-но він, – показала дівчина. – У річці тоне…
Вибігли з-за верб. На середині Кальміусу то виринала, то знову зникала під водою чиясь голова.
Тарас як був в одязі, з усього розгону кинувся у воду і поплив наввимашки. Тим часом потопаючий виринув, сапнув повітря, смачно вилаявся:
– А-а… в Бога… душу!.. Ать-переать!.. І в Кальміус-річку! Не візьмеш мене, я ще на цьому світі не все звершив!
Голова вкотре зникла під водою. Та ось Тарас уже на тому місці. Пірнув. Якусь мить, що видалась Оксані вічністю, його не видно було над Кальміусом… Ой, Божечку ж… Та ось нарешті з'являється Тарасова голова на поверхні, він вже пливе до берега, щось тягне за собою… Ось вони вже досягли мілководдя, Тарас став на ноги, тягне під руки якогось чоловіка. Оксана забрела, підсобила витягти на берег порятованого. Незнайомця поклали на пісок. Сорочка на ньому була пошматована, праве плече кров'ю запеклося. Чуприна і густа чорна борода скуйовджені, у куширі та водоростях…
– Дядьку, дядьку, – затермосила Оксана незнайомця. – Ви живі? Душа при вас?
Незнайомець розплющив очі, схилившись на бік, виблював воду.
– Ху-ух!.. Напився від пуза водиці з Кальміусу. Ледь усю її було не висьорбав!
– Живий, – зраділа Оксана.
– Не діждуться, щоб я здох! – незнайомець комусь посварився кулаком на той бік. – Мене дідько так рано не візьме! Та й живим краще бути, яко мертвим! Як запорожці кажуть: пугу, пугу! Тому й діда мого колись прозивали Пугачем, і я тепер Пугач. Здорові були, сусіди!
– Здоров був, дядьку!
– Житимеш, коли такий затятий, – сміявся Тарас, викручуючи шапку. – Хоч і наковтався води.
– За нєімєнієм оковитої, – порятований підморгнув Оксані. – Чи не правда, кралечко? То де я? Сподіваюсь, на цьому світі?
– На цьому, дядьку. На березі Кальміусу, загалом у добрих людей.
– У запорожців, значить, слава тя Господи! Таки пощастило дістатися до вашого берега, брати-козаки запорозькі.
– Так, ви, дядьку, на землях Війська Запорозького. Тонули в Кальміусі, а Тарас вас і порятував.
– Гарний у тебе хлопець, дівчино. Коли б не він, потрапив би я в кумпанію до кальміуських раків. Спасибі, вік не забуду, – незнайомець сів на піску, важко дихав. – Крові багато вийшло, за погонею не було коли рану перев'язувати. Ще зовсім недавно Дон за милу душечку перепливав, а це в Кальміусі бульки пустив.
– У вас плече прострілене.