– Залиш і для мене води, – почувся хриплий голос. Іскра оглянувся. Гриць Бобренко, спішившись, наче хмільний, брів до води й хитався.
– Але ж і три дні були! – хрипів він пересохлим горлом. – Скільки житиму, будуть снитися мені ці деньочки.
– Славні дні! – сказав Іскра. – Ворога розбито вщент, недобитки втікають на Старокостянтинів.
– Гетьман уже послав загони, щоб їх перехопити.
Умившись, сіли на коней і піднялися на крутий берег.
Перед ними відкрилося поле недавнього бою. Три дні тут точилася кривава січа, в якій зітнулось сорок тисяч польського війська і двадцять тисяч козацької кінноти та сорок тисяч селян-повстанців, озброєних, щоправда, чим попало, а здебільшого дубовим кіллям. І через три дні ще диміла земля, тягло згарищем, усюди лежали трупи, там і тут потрощені вози, побиті коні… Ще далі й до обрію тяглися кілька десятків тисяч возів з обозу польського війська, що їх захопили козаки.
– Куди нас тепер гетьман поведе? – питався Гриць.
– Волинь і Поділля вільні, думаю, що тепер пряма дорога на Львів! А потім… потім вдаримо на Варшаву.
– А додому ж коли? Я вже так за Полтавою скучив… Побіг би оце.
«Марусю згадав», – ревниво подумав Іскра. Не втерпів:
– Ти… кохаєш її?
Гриць якось дивно глянув на товариша, і на його обвітреному, засмаглому лиці майнула радісна посмішка.
– Без Марусі життя свого не уявляю.
Іскра полегшено зітхнув. Слава Богу, що хоч Маруся буде щасливою… Защеміло серце, бо не уявляв світу білого без дівчини-полтавки, та думка, що хоч вона буде щасною, принесла йому полегшення. Гриць Бобренко ледве було не наклав головою на другий день битви. Коли зійшлися польська й вкраїнська кіннота, січа клекотіла люта й завзята. У запалі бою Гриць надто вихопився вперед і був оточений драгунами.
– Грицю, тримай-айся!..
Іскра кинув коня в гущу ворогів. Врубався майже впритул до Бобренка і побачив, як один драгун вже заніс над Грицем шаблю… Бобренко відбивався від передніх драгунів, не вгледів нападу збоку. Ще мить, і його голова буде розсічена навпіл. Майнула зрадлива думка: ну ось і все. Маруся пожуриться-пожуриться і забуде Гриця. І буде моєю… Досить лише на мить забаритися, і Маруся моя… Іскра кинув свого коня вперед. Драгунська шабля, із свистом розсікаючи повітря, уже летіла на русі кучері Гриця. Іскра з усього розгону рубонув драгуна вище ліктя, і рука з шаблею полетіла коням під ноги. Витер мокрого лоба. Устиг. Марусине щастя не загинуло, а він, Іскра, буде побиватися за коханою все життя…
Гриць зітхнув.
– Я тільки й думаю про Марусю. Але мати… Ганну Вишняк велить мені сватати.
Іскра нічого не встиг відповісти, як зненацька пролунало:
– Ба, ба, ба! Іван та Гриць! Здорові були, полтавці!
Іскра з Бобренком озирнулись – до них під'їздив Панько Махиня і широко та радо посміхався.
– Звідки ти взявся, маленький Махине? – кинулись до нього Іскра та Бобренко. – Та швидше рота розтуляй! З Полтави?
– З Полтави, пани-брати, з нашої славної Полтави, – чоломкався Махиня з козаками. – Гнівався було на вас, що лишили мене з дідом війтом полкову канцелярію пантрувати, та, слава Богу, пощастило й мені вихопитись до війська.
– Як там наша Полтава?
– Як виїздив – вишні квітли.
Іскра й Бобренко майже одночасно вигукнули:
– А Маруся як?
– Чекає славних полтавців з перемогою… – Оглянув поле бою. – Але ж і нарубали ви дров! Уявляю, що тут клекотіло… – Спохопився. – А ви знаєте, чого мене війт до вас прислав? Маруся пісню про вас, полтавців, склала. І про вас, і про всіх українських козаків, котрі в похід ідуть. А пан війт і каже: кульбач, Махине, коника свого і мчи до війська гетьмана. Та подаруй полтавцям пісню нашої Марусі.
Полки проходили мимо гетьмана Богдана Хмельницького.
Зненацька полтавський полк гримнув:
– Чия пісня, полтавці? – швидко запитав гетьман.
– Наша, вкраїнська, пане гетьмане, – вигукнув Іскра, притримуючи коня, – Маруся Чурай склала.
– Славна пісня! – крутячи вус, задумливо мовив гетьман. – То кажеш, Маруся Чурай склала? Знав я одного козака з Полтави, Гордія Чурая. Вдатний був лицар. Ляхи його разом з гетьманом Павлюком у Варшаві стратили…
– Та це ж його рідна дочка, пане гетьмане! – вигукнув Іскра.