– І дочка славна в Гордія, – промовив гетьман. – За таку пісню шана їй і слава наша козацька. Передай, козаче, від мене велику подяку Марусі Чураївні. Скажи: Україна її не забуде.
– Марусю! Гетьман так і сказав: Україна тебе не забуде. Доки не проспівали четверті півні і не почало розвиднятися, ходімо. Кінь понесе нас у Київ. Тебе врятує гетьман.
– Для чого?
– Щоб жити.
– Мого життя вже немає. Ні, Іване, ні. Мені вже зайве життя. Воно тільки пектиме й мучитиме щодень і щомиті мене. Я не хочу жити. – Підійшла до нього, поклала йому руки на плече. – Зрозумій мене, Іване. Від суду ще можна втекти, але не від самої себе. Від самої себе і на краю світу не сховаєшся. Та й куди я подамся, як Гриць у церкві лежить. Ліпше смерть. Тож іди, Іване, не муч себе і мене. Від самої себе я втікати не буду.
– Прощай! – вигукнув Іскра і зачинив за собою двері.
Маруся чула, як він крикнув вартівнику:
– Ключ візьми!
– Що?.. Га?.. – схопився вартівник. – Стій! Стріляти буду!
Майданом лунко погупотів кінь.
Як вона Гриця з походу чекала, як виглядала! Дня не минало, щоб не думала про нього, не побивалася за ним. Непомітно народжувалися й співалися рядки:
Вечорами ходила до Ворскли, до перших зірок стояла на греблі. Зір блукав за Ворсклою, в степу. Десь далеко-далеко, за лісами, за степами б'ється з лютим ворогом її коханий. Чи скоро він повернеться, у який день його виглядати, з якої дороги? У дні туги й смутку за коханим народжувалися пісні. Та все про нещасливе почуття, про біль розлуки… Слухала, як шумлять верби на греблі, думала про Гриця і сама незчулася, як народилися рядки про те, що «в кінці греблі шумлять верби…»
Так мелодійно й гармонійно складалася пісня, складалася наче на одному подиху, на одному ударі серця. І не так про Гриця, як про вірне кохання, про дівчину, котра трепетно і свято чекає-виглядає милого з далекого походу. Марусі було легко складати пісню, бо все сама переболіла, пережила.
Народившись, пісня вже більше не належала Марусі, її підхоплювали дівчата з вулиці, потім вся Полтава співала нову пісню, а далі вона летіла від міста до села – ставала крилатою і назавжди відлітала від Чураївни. Лише іноді хтось згадає: «А знаєте, що пісню склала одна дівчина, котра свого милого з походу виглядала… Як же її пак звали, дай Бог пам'яті?.. З Полтави вона… Ну, ота, що свого коханого отруїла… Згадав… Маруся Чураївна. Бідна дівчина».
Одного дня, якраз по обіді, коли Маруся за шитвом сиділа, зненацька у місті литаври загомоніли. У дівчини й шитво з рук випало.
– Козаки повертаються!
Зойкнула і з хати вибігла.
А над Полтавою литаври гриміли.
Прибігла Маруся на майдан до церкви, завмерла в гущі дівчат. Полк входив на майдан посотенно. Забемкали дзвони, над Полтавою пливло срібне павутиння. Кружляв червоний лист. Бабине літо було в розпалі. Попереду на гнідому коні їхав під бунчуком полковник Мартин Пушкар, і кульбака його була заквітчана калиною, за ним – старшини, сотники, осавули… Козаки сиділи гордовито, осяйні посмішки переможців квітли на їхніх загрубілих, обвітрених лицях.
– Слава! – зринало й неслося майданом. – Слава нашим козаченькам!
І Маруся кричала «слава», і сльози радощів рясно текли по її блідому лицю… І тут вона побачила Гриця. Правда, здалеку, але зраділа, наче в його обіймах побувала. Живий Гриць! Змінився, засмаг, обвітрився і від того ще гарнішим став. Карі очі сяють, наче дві зорі, русі кучерики з-під смушкової шапки вибиваються, білозуба посмішка так і спалахує… Гриць завзято з усіма виспівує, Марусі не помічає. Та Маруся рада, що побачила його, що живий коханий, і наче хмільна повернулась додому. І мати розквітла й помолоділа, обняла й поцілувала дочку.