– Із святом… Скінчилася твоя самотність.
– Дочекалися, матусенько, козаченьків. Тепер і на нашій вулиці буде свято.
Заходилася в хаті прибирати – хоч і прибрано було. Що не хапала – усе з рук падало. Зрештою, заходилася білити хату.
– Нащо? – спиняла її мати. – Не до весни ж іде, осінь уже, зима не за горами, дощі стіни обмулять.
– Ой, мамо, ця осінь мені за весну миліша.
Маруся поривалася гайнути до Бобренків, як бігала ще в дитинстві, і спинялася… Негоже дівчині лопотіти спідницею за парубком. Сам прийде, обіцявся ж, клявся білим днем, ясним сонцем і сирою землею… Минав день за днем, все густіше й густіше кружляв листопад, а Гриця і не чути, і не видно. Потроху буряна радість Марусі вщухала. Якась неясна, глуха тривога ворухнулася в серці. Жахно гнала від себе невеселі думки… Ні, ні, бути не може, щоб Гриць од неї відцурався… Інша думка: а раптом послухався матері? У такі хвилини відчувала під ногами порожнечу – як над прірвою ходила. Щовечора чекала Гриця на греблі біля Ворскли, і щовечора серце тугою бралось. І надія згасала. І живе коханий близько, город в город, а наче з Полтави зник. А вулицями вже свати пішли, хмільні та веселі, рушниками поперев'язувані. І на їхній вулиці з'явилися, але обійстя Чураїв обминали. А бабине літо на срібному павутинні гойдалося, журавлі прощально кричали, червона калина понад Ворсклою журно полум'яніла, наче з білим світом розлучалася назавжди…
Одного вечора, коли вона стояла під вербою на греблі, вірячи і вже не вірячи, що Гриць прийде, раптом пролунало:
– Марусенько!
Затамувавши подих, дівчина обережно обернулась: перед нею стояв Іван Іскра й м'яв у руках свою шапку. Привітався.
– Здоров був, козаченьку, – стримано відповіла дівчина. – 3 щасливим поверненням. Щось довго ви в поході барилися.
– Та ляхів виганяли, хай їх дідько забере! – вигукнув Іскра, жадібно вдивляючись у її лице. – Обсіли Україну, як чорти Бога. Доки витурили їх, то й літо збігло. Шкода тільки, що гетьман після Львова повернув на Україну, ой дарма. Ляхи вже зовсім були нажахані. І король перелякався, перемир'я в нашого гетьмана запросив. Шлях на Варшаву був відкритий, ляхи панічно втікали. Більше такої нагоди, мабуть, не трапиться. А за зиму воріженьки оговтаються, зберуть нове військо і по весні знову на Україну посунуть. Ні, на Варшаву треба було йти, тут пан гетьман схибив.
Вмовк, бо збагнув, що Маруся, слухаючи його, думає про своє. Вона дивилася у відро з водою, в якому, залетівши, плавав мідно-гарячий лист. Тільки тепер згадала, чого до Ворскли прийшла – води набрати. Хотіла було за відро взятися, та нараз рвучко запитала, кленучи себе за слабкість:
– Гриця… не бачив?
Глянула йому у вічі і все збагнула.
– Тільки правду кажи, – застерегла.
– Гриць з Ганною Вишняк… – почав було Іскра і вмовк.
– Ти хочеш мене вбити? – зойкнула Маруся.
– Я знаю, що завдаю тобі болю, але… Ти прохала правду. Так ось… Гриць уже заручився з Ганною.
Світ потемнів в очах у Марусі, ґрунт з-під ніг утікав. Ледве встояла. А Іскра наче добивав її:
– Тільки з походу повернувся, так і обручку їй надів…
– Неправда, Йване, – надсилу прошепотіла й благально схопила його за рукав. – Скажи, що неправда, що ти зле пожартував…
– Його мати присилувала. За посагом Вишнячки погналася.
– І Гриць скорився?
– Ага, бо мати карка вломила. У нього своєї волі з гороб'ячий скік. От з Ганною і заручився.
– Неправда! – зойкнула Маруся. – Ти навмисне обмовляєш Гриця. Щоб мене відвернути від нього. Не вірю! Це злий поговір! Гриць же мені заприсягався…
Плачучи побігла, покинувши відра, в яких кривавіло мідно-червоне листя…
Не повірила тоді Іскрі. Серце не хотіло вірити. Тож на Іскру гнів поклала. Гриця виглядала, тільки не могла збагнути, чому він не приходить, чому уникає своєї Марусеньки? У серці то надія, то відчай, то знову надія…
У ті дні Маруся складала пісню за піснею. То був її порятунок, єдина надія. Наче на одному подиху склалася пісня про те, що «котилися вози з гори, та в долині стали, любилися, кохалися, та вже перестали».
Ще через день з'явилася «Чого ж вода каламутна», котра закінчувалася пристрасно-благальними рядками: