Ордер на любов (збірник)

Ще через кілька тяжких днів:

Чи ти, милий, пилом припав, чи метелицею.
Чом не ходиш ти до мене цею вулицею?

Згадувала, як колись вмовляла Гриця всупереч волі матері таємно обвінчатися в церкві. Гриць тоді відраяв, запевнивши: усе й так буде гаразд, по закону й святій правді. Тепер про те в пісні дорікала Грицеві:

Чом ти мене не послухав, як я тобі казала:
«Ходім, серце, повінчаймось, щоб мати не знала».
Ти все неньку свою слухав, мене покидаєш,
Покидаєш сиротину, іншої шукаєш.
Найдеш собі дівчиноньку з карими очима:
Буде тобі, моє серце, камінь за плечима.

Але камінь ліг на душу їй самій. Ще кілька днів її рятували пісні, ще кілька днів гомоніла вона з Грицем у своїх піснях, ще трохи вірила, що Іскра з ревнощів і заздрощів – брала й такий гріх на душу – обмову наслав на Гриця, як однієї днини завітала до Чураїв баба Ягаїха… Здалеку почала, спершу й не второпаєш, до чого річ розпочала й куди її виведе… Маруся не дуже й прислухалась, своїх думок мала доволі. Та ось стара завела річ про те, що «не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються, не всі тії вінчаються, що люблять та кохаються…»

Маруся зблідла, відіклала шитво, запитливо глянула на Ягаїху.

А стара тихим, журним голосом виводила:

Половина садів цвіте,
друга ярозлучається.
Одна пара та й вінчається,
А другая розлучається…

– Ой, бабусенько, на що натякаєте?

– Не відаю, як і почати, – журилася стара. – У світі таке чиниться, що правда кривду побиває, а зрада – вірність…

Маруся похолола.

– Таки послухав свою матір, – бідкалася стара. – На тім тижні й вінчається з Ганною. Сама чула, в церкві оглашения було. Пішло твоє щастя обертнем…

– І задоволений Гриць? – помертвілими губами поспитала Маруся.

– Якийсь він блідий був і все неспокійно озирався. Відчувала душа, що гріхом обважилась. А пані хорунжова стояла як камінь. І брови сердито супила. Ще й кулаком сина під бік штурхала, щоб не вертівся перед попом. Тільки Ганна квітла, як маківка…

Нічого не сказала Маруся, потемніла на виду, та в чорних очах вогонь спалахнув. Вийшла в сад, невидимий звір терзав серце. Бачила того звіра – огидного, підступного, бридкого. Ім'я його – зрада. Як таке могло статися? її найпалкіше, найщиріше і найвірніше кохання оганьблено, її щастя викрадено. То для чого тоді жити, кому вірити? Тепер усе. Без любові жити – усе одно що з каменем замість серця.

Єдиний рятунок – пісня. У люту годину розлуки Маруся створила трагічну пісню, що стала найболючішим зойком її скривдженої душі:

Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає,
Милий покидає, іншої шукає!
До іншої ходить, з іншою говорить,
Мене, молодую, до славоньки водить…

Ось тоді в її піснях вперше забриніла згадка про смерть-рятівницю, про смерть як єдиний вихід із тяжкої скрути.

Тоді не розлучать ні батько, ні мати.
Ні батько, ні мати, ні суд, ні громада.
Хіба вже розлучить заступ та лопата,
Заступ та лопата, гробовая хата.

Смерть і справді здавалась рятівницею. У дні відчаю Маруся зважилась на самогубство. Того вечора Горпина не відходила від дочки: то вмовляла її, то сама плакала. Маруся мовчала і дивилась кудись мимо матері. Очі її були аж чорно-сині, в них стільки туги, печалі та відчаю і ще чогось страшного, невловимого, що мати сама не своя робилася. У надвечір'я Маруся вийшла в садок, ходила між вишнями, то заплітаючи косу, то розплітаючи її. Для чого жити? Усе зруйновано, усе спаплюжено. Немає віри, а без віри яке життя? За що вхопитись, хто порятує?.. Незчулась, як і до межі дійшла. На межі стояв новий верболозовий пліт. Відгородилися… Учора чи позавчора, бо ще й верболіз не встиг пожовтіти.

– Високий? – зненацька почувся насмішкуватий голос. – Не перестрибнеш? Чого це тобі, дівко, мову відібрало, як уздріла наш пліт? – вигукнула пані хорунжова, узявшись руками в боки. – Чи, мо, нову пісню про наш пліт складаєш? На всю Полтаву його знеславиш, га?

– Хоч і стіною мурованою відгородіться, – відповіла над силу, а сама думала: для чого жити? Для чого… для чого, для чо…

– Треба буде – й мурованою відгородимось! – крикнула пані хорунжова. – Ми все можемо, не бідні, як деякі.

Маруся нічого не відповіла, тільки думала: для чого жити? Для чого… для чого, для чо…

– Чи бач, як загордилася! А ще сусідка Гриця. Зростали разом. Хоч би привітала його з одруженням, щастя та багатства йому побажала.