Выбрать главу

Ледве Чураївна заспівала, як вечорниці заніміли. Ніхто не чекав від Марусі тієї пісні. Гриць, наче спійманий на гарячому, неспокійно засовався на лаві, Ганна зблідла і теж совалась.

Ой я тую чорну хмару крилом розмахаю… Перебуду сей поговір, перебуду й славу.

Усі розуміли, про що і про кого співає Маруся, тож ні-ні, та й кидали погляди на Бобренка з дружиною.

Судіть, судіть, воріженьки, – судила б вас трясця! А моєму миленькому пошли, Боже, щастя… Пошли, Боже, йому щастя, ще й добру годину, Що він мене пригортає, як малу дитину!

Останні два рядки Маруся співала, визивно дивлячись в лице Ганні. І всі побачили той визивний погляд Марусі. Ганна не витримала, рвучко зірвалася з лави, схопила за руку чоловіка і силоміць потягла його з хати…

План помсти вже визрів остаточно і заволодів усім єством Марусі. У ті дні вона тільки й жила близькою мстою, зовні залишаючись веселою, дещо пустотливою дівчиною. У серці вже не було ні кохання до Гриця, ні туги за ним. Воно збучавіло, закам'яніло. Гнів і образа за понівечену юність, бажання будь-що допекти тому, хто так легковажно насміявся з її палкого кохання, розгорялося в душі з кожним днем все пекучіше і лютіше. Не думала, що буде з нею, коли здійснить свою задумку, власна доля вже більше не цікавила її. Аби лише Гриць Бобренко прибіг до неї на побачення…

І, коли він з'явився в хаті, Маруся нічим не видала свого стану, навпаки, з напускною буденщиною протягла, ніби між ними нічого й не траплялося:

– А-а… Гриць…

– Я, Марусю, – над силу мовив Бобренко. – Зважився і ось…

– Запізно ж ти звагу собі на поміч покликав.

– У житті, Марусю, не так складається, як гадається…

– А я думала, що своєму життю ти господар. – Спохопилась. – Чого ж ти до порога приріс? Проходь, сідай.

Бобренко присів на лаву, посовався неспокійно і відсунувся подалі від вікна.

– Ховаєшся? – гмикнула Чураївна.

– Доводиться, – зітхнув він. – Думав, що вже забув тебе, а як побачив на вечорницях… Усе в душі сколихнулося… Сам не свій зробився. От і думаю… Що чинити, як далі жити? Ганна – дівчина непогана, вже й дружиною мені стала. І її ніби кохаю, і тебе несила забути.

– Ну й жартівник! Одну не може забути, а з другою вінчається. Як це в тебе виходить, га? Навчи. Може, у тебе двоє сердець? Одне мене не забуває, а друге Ганну ктонічого?

– Не шпигай!

– Ти мене в саме серце поцілив, так то нічого? Тобі можна, так? А мені й словом тебе шпигнути зась? А ти ж клявся колись мені у вірності. Чи вже забув?

– Ну-ну… казав. Та мало що я обіцяв. Не все й по моїй волі чиниться. Мати хоч і присилувала Ганну брати, а подумаєш, ніби ж вона й права. Кохання воно кохання, та з нього багато не візьмеш. А жити якось треба… Та й взагалі… мало хто з ким стрічається, та не всі вінчаються.

– Гри-ицю! – хриплим голосом протягла Маруся. – Так ти ось який? Кохання міняєш, як інші чоботи?

– Давай старе забудемо, – благально мовив Гриць. – Для чого докоряти минулим? Може, помиримось, га? Що було, те минуло. Пригости краще медком, та й забудемо старе.

– Медку закортіло? – повільно протягла Маруся, не спускаючи з нього вогнистого погляду. – Завдав мені горя а тепер хмелю забаг?

– І Григорій випив? – тихо запитав суддя.

– Випив… – відповіла Маруся, колишучи на руках косу, як немовля. – Він мусив її випити. Свою долю. Він заслужив ту чашу, пане суддя.

Війт звівся і тремтячим голосом запитав:

– І ти не кинулася, щоб вирвати з його рук отруту?

– Я мусила відомстити зрадливцю. То його доля. А свою долю і конем не обскачеш.

– А про свою долю ти подумала, небого?

– Мою долю вітер по широкому полю розвіє, – Маруся знову зайгодала косу на руках. – Спи, дитятко моє, спи, навіки засни…

– У тебе не було жалю до Григорія? – поспитав суддя.

– Я не відаю, що таке жаль. У моєму серці була одна ненависть та образа. Та помста люта і справедлива.

– Отруїти – це справедливо? – обурено вигукнув осавул. – Невже твоя рука не здригнулась? Козака згубила, життя Ганні занапастив.

Маруся з болем і подивом на осавула подивилась.

– Але ж Гриць і моє життя занапастив.

– І все ж ти убивця, – зітхнув суддя. – В убивць, щоб ти знала, також відбирають життя.

– Я віддам його не торгуючись.

– Дозвольте слово мовити, – озвався війт. – Маруся, як могла, захищала своє щастя, гідність та достоїнство. Ми караємо тих, хто майно краде чи там корову. Чи інше яке бидло. А чомусь крізь пальці дивимось на тих злодіїв, котрі викрадають чуже щастя, нівечать душі і потім спокійно стають під вінець з іншими. За це теж треба карати!