– Але ж не отрутою! – обурився осавул.
Суддя, ні до кого не звертаючись, замислено мовив:
– Це правда, що ми конокрадів караємо, а хто щастя чуже викрадає і топче його привселюдно, того по голівці гладимо. Але не нами закони встановлені, не нам їх і відміняти, – звів очі на Марусю. – Чим же ти його, небого, отруїла?
– Настоєм.
– Яким?
– Коріння цикути на оболоні накопала.
Запала довга мовчанка. Суддя дивився у вікно, Маруся гойдала косу на руках. Війт журно хитав головою. Тільки осавул бурмотів:
– Згубила страх Божий, от і вчинила…
– Що ж, Марусю, – озвався суддя. – Скажи ще одне. Хто знав, що ти отруїла Григорія Бобренка?
– Ніхто.
– Почувши, що Григорій лежить у церкві, ти сама прибігла в церкву, щоб зізнатися у вчиненому злочинстві?
– Так, пане суддя, прибігла і зізналася.
– Що ж тебе примусило це вчинити?
Маруся й сама не знає що.
Уранці до Чураїв зайшла переполошена баба Ягаїха і прямо з порога, не переводячи подиху, заторохтіла:
– Чули, Горпино? Лихо яке, Гриць Бобренко нагло помер.
– Що ви кажете? – Горпина, охнувши, сіла на лаву. – Царство йому небесне… І від чого б це? Не хворів же… Здоровий та молодий… Свят-свят…
– Не хворів, – підтвердила Ягаїха. – І нате вам – руки склав. Уся Полтава тільки й говорить про це. Ніхто віри не йме. Від чого б це Гриць помер? Чи ж, бува, не наврочено йому?
– Марусю! – крикнула Горпина. – Ти чуєш, яке лихо. Гриць помер, царство йому небесне… Який він не був, а все ж шкода. Горе, горе. Та де ж ти, дочко? Гриць, кажу, помер…
У світлиці ніби хто впав.
Горпина і Ягаїха метнулись туди.
Маруся лежала посеред світлиці.
Удвох вклали її на ліжко, побризкали на лице водою.
– Вона, сердешна, мовби відчувала недобре, – жалілась Горпина. – Увесь вечір сама не своя була. До ранку очей не стулила. Поночі по хаті никала, я вже й не знала, що робити. Усе кудись поривалася. Наче божевільна. Лише перед світом у постіль вклала. А воно її серце недобру вість відчувало…
Маруся отямилась лише ополудень.
– То кажете, мамо, Гриць із сирою землею обвінчався?
Мати, як могла, втішала дочку.
– Бог забрав Гриця. Ні тобі, ні Ганні…
Маруся якось дивно на матір поглянула.
– Не Бог, мамо, Гриця забрав, а я…
– Свят, свят… – перехрестилась мати. – Що ти мелеш? Тебе огневиці трясуть… І очі в тебе несамовиті, огнем горять. Схаменися, дочко, то не ти сказала, а огневиці. Ось свяченою водою тебе побризкаю, огневиці й щезнуть.
– Не Бог, мамо, – уперто повторила дочка. – І свячена вода тут не зарадить. Я помстилася йому.
Хитаючись, звелась. Хапала руками за повітря. Мати її до лави підвела, всадовила.
– Схаменися, дочко, не бери гріха на душу.
– Уже взяла, мамо…
– Ти при своєму розумі?
– То йому гіркі мої сльози відлилися. То його зрадонька покарала. А я, окрадена і зганьблена, співати буду.
Косу на руках загойдала.
– Ой, люлі-люлі… Спи, моє дитятко… – Зареготала, схопилась, забігала по хаті, щось хапала, кидала, бурмотіла: – Ото щоб знав. Як мене дурити, як моє щастя викрадати. Щоб двох не кохав, а одній вірний був. Бо з коханням не жартують…
– Щось мені не співається, – казала по хвилі. – І Гриця вже немає. А хіба я можу без Гриця жити? Учора у мене була злість на Гриця-зрадливця, а сьогодні вже й немає… Мамо, ви не бачили, де поділася моя злість? Ой хутчіше мою злість знайдіте, бо я знову Гриця кохаю… Зрадливого, отруєного… Ой дайте мені зілля, щоб його пошвидше забути… На віки вічні… Зіллячка мені дайте.
Гриць лежав у домовині як живий. Мов і не лежав, а тільки приліг на часину. Ледь-ледь зблідлий. Губи м'яко стулені, карі очі м'яко заплющені, на чоло спадають русі кучері й ворушаться, ледве хто війне. Руки м'яко і спокійно на грудях складені, в руках свічка тихо горить…
– Бо-оже, прийми-и душу pa-аба тво-ого-о…
Ось до церкви заходить Маруся – боса, розпатлана, чорні очі вогнем горять. Навшпиньках крадеться до свіжовиструганої домовини.
– Ми-ир пра-аху твоіму-у…