Осавул гнав коня до хутора й оселедець на голові в нього ворушився. Од вітру, бо з поквапу десь посіяв шапку, чуприндер піднімався на вітрі од швидкої їзди, а йому здавалося, що від відьмацьких чарів… Хоч він і був колись сміливим козаком, не раз і не двічі з воріженьками клятими ставав на герць, та ще й тепер був не ликом шитий, але то ж вороги. Такі ж люди, як і він, а тут… Відьмаків Савка боявся над усе. З нечистою силою жарти куці-куценькі. Супроти неї і шабля, й пістоль безсилі. На те воно й кодло бісівське!
Коли Савка примчав на хутір, лиця на ньому не було.
– Джуро!. – крикнув, зіскакуючи з коня. – Мерщій до мене того… Донця чи як його в дідька! Та тримай пістоль напохваті й козакам вели бути готовими до всього!
Сів під шовковицею в тіні й сполошено думав: «Якщо Тарас привів донця, який невідь де взявся… Буцімто з Кальміусу виринув… Еге, знаємо, хто з Кальміусу виринає! Вочевидь, діло нечисте. Цей донець або перевертень, або теж відьмак і галдовник, а то б чого з ним знався Кожум'яка? О, Господи, чого це до мого обійстя збирається нечисть? Не інакше, як відьомський кагал ухвалив мене зі світу білого зжити. Не може бути, щоб у мішку… з каменюкою на ногах людина не втопилася! Відьмак або характерник!!! Такого і проста куля не візьме, хіба що заговорена…»
Тим часом джура з трьома козаками привів з челядницької донця.
Був незнайомець уже в значно кращому стані і тримався бадьоро, і до Савки посміхнувся, шкребучи п'ятірнею в закудланій бороді. А очі в нього – хитрі-хитрющі! Ні, з таким треба вухо тримати на сторожі. Не зчуєшся, як і круг пальця тебе обведе!
– Ну, здоров ще раз, чоловіче, – підкручуючи вуса, нарочито безтурботно почав осавул. – Наївся, напився і виспався?
– І наївся, і кваску холодного напився, і покимарив малість. Вельми дякую, пане осавуле, за ласку!
– Я не молодиця, аби одаровувати тебе ласкою, – сердито відрізав осавул. – Кажи яко на духу: хто ти такий за їден? Від кого утікав і чого Кальміус з того боку на наш переплив?
Донець ще затятіше пошкріб п'ятірнею в бороді.
– Та вроді б донським козаком буду, а на прізвисько Омелько Пугач.
– Пугу, пугу, козак з Лугу?
– Атож. Так мій ще дід казав, тож його й прозвано було Пугачем. І батько мій звідтоді Пугач і я, значить, Пугач.
– Так ти вроді як наш?
– І ваш, бо коріння моє на Запорожжі, і не ваш, бо я з того боку Кальміусу, з донських козаків.
– І вашим, значить, і нашим? – Савка якусь мить думав, а тоді випалив, певний, що загнав донця на слизьке: – А чого це ти, донський, як кажеш, козак, майже москаль, руський чоловік, царя свого підданий, а по-нашому балакаєш? Ти з Дону чи звідки?
– З Дону. Із станиці Зимовейської.
– То чого ж це ти по-нашому гуториш? Де набрався нашої мови?
– Удома.
– Уперше чую, аби в руських та по-нашому балакали.
– Так ми всі хоч і донські козаки і на Дону козакуємо, а такі ж черкаси, як і ви.
– Хто, хто?
– Ну, малороси. Вашого брата на Дону до гибелі, чи не в кожній станиці цілі кутки їх. Дід мій Михайло теж родом був з Малоросії, а вже батько – козак донський, і я стало бисть донський. А вдома гуторимо по-малоросійському, по-вашому значить. Та й жінка моя Софія, сирота, дочка малоросійського козака Дмитра.
– Прямо тобі… запорожець.
– та втікавзДону,і б того.
– А чого це ти, донський козак, який балакає по-нашому, та втікав з Дону, із свого краю, га? Не поладив з ким чи що? – мов медом мазав осавул.
– Було… – зітхнув Омелько Пугач, – отамана свого стукнув.
– Як це ти… Отамана? Обамбурив? – звів брови осавул. – Не думаю, щоб це йому сподобалося.
– Ого, ще і як не сподобалося, тому й мусив тікати.
– І за віщо ж ти його?
– Та так… Стукнув для користі діла, а він візьми і вріж дуба!
– Еге-ге-ге!.. – насторожився Пишногубий. – То ти, виходить, птаха стріляна?
– Атож. Пугач – птах нічний і хижий до всього ж.
– А чи відомо тобі, птиця хижа, нічна, що старшина нам, козакам, самим Богом дана?
– Про мене хоч хай і чортом, аби лишень правду шанувала та козаків своїх не притискувала, старшина, дарована, як ти кажеш Богом. І щоби не оббирала їх, значить, на рибних промислах!
– Еге-ге-ге! То ти, виходить, харцизяка-розбіяка? Прибив отамана, з-під шибениці дьору дав і хочеш, аби я тебе у своєму зимівнику прихистив? Аби ти й моїх козаків до бунту проти старшин підбивав?
– Як пан осавул заслужить, вони й самі дадуть йому по мармизі.
– От що, донський служивець. За правду ти постраждав чи не за правду – не моє се діло. У мене своїх клопотів повно. Хай ваша донська старшина й розбирається. А ти, козаче…