А в тих квітках ховався невидимий холодний гад розпусти і зневаги.
Неріса
Кажу ж тобі, що я того не знала!
Антей
Але тепер ти знаєш, чим бувають рабині-танцівниці для римлян,
і тямиш добре, що тебе спіткало б, якби ти серед оргій тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забутті, в недузі та в погорді.
Неріса
Я тямлю, що тобі я винна дяку.
Не бійся, я того не забуваю.
Антей
Нерісо! Чи того ж я потребую?
Неріса
Ні-ні, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене,
«маленьку мавпочку з Танагри».
Антей
Годі!
Я не люблю, як ти таке говориш,
і прозвища того я не терплю, що прикладали ті римляни грубі до еллінської ніжної дитинки.
То заздрили вони, що їх римлянки були важкі й незграбні проти тебе, моєї «вітроногої» Неріси!
Неріса (задумана)
І нащо то мені?..
Антей
Що саме, люба?
Неріса
Отая «вітроногість», як ти кажеш… Вже я ж не танцівниця.
Антей
Як, Нерісо?
Хіба тебе не радує хвала моя і наших друзів скромних, щирих?
Хіба ж то мало — бути в нашій хаті укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар ліпшого не має?
Неріса
Укритим скарбом… Я скажу по правді, що я щедрішою вдалась від тебе.
І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радію, що твоєї ліри не чує світ широкий, тільки я та слухачів твоїх мала громадка.
Ні! Якби сила, я б тебе сама поставила на п'єдестал високий, мов постать Аполлона-кітариста!
і хай би світ сповнявся тих пісень, що ти б тоді творив на високості!
Антей
Ти думаєш, либонь, що і натхнення повищати від п'єдесталу може?
Неріса
Авжеж! Я певна того!
Антей
Ти дитина… Але як ти так любиш п'єдестали, то будь утішена, бо наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору і дав їй п'єдестал високий досить.
Неріса
А де ж він тую статую подіне?
Антей
Нам принесе.
Неріса
Тут і лишить?
Антей
Запевне.
Се ж буде дружній дар нам від Федона.
(Пауза).
Ти щось примовкла, наче зажурилась.
Чого, Нерісо?
Неріса
Я собі гадаю, що скільки ще ся хата поховає в собі укритих скарбів, мов гробниця…
Антей
Я не люблю таких речей у тебе.
Неріса
Як буде тут камінна Терпсіхора, то я мовчання перейму від неї.
Антей
Нерісо, ти сьогодні вередлива.
Неріса
Як так, то я піду.
(Встає).
Антей (затримує її, обнявши)
Ні-ні, кохана!
Неріса (визволяючись)
Пусти мене!
Чутно стукання у хвіртку.
Он хтось прийшов до тебе.
Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і впускає Федона — молодого скульптора.
Антей
Здоров, Федоне!
Вітаються.
Федон
Я лиш на хвилинку, так ніколи!
Антей
Чому? Роботу маєш?
Федон
Роботу поки що я вже скінчив, та тут нові клопоти — вибираюсь на панську оргію до Мецената!
Антей (зчудований)
Тебе запрошено?
Федон
З тобою разом.
Антей
Жартуєш чи глузуєш?
Федон
Правду мовлю, се ж я прийшов тобі переказати запросини.
Антей
Хто ж їх тобі приніс?
Федон
Я сам одержав, бувши в Мецената.
Антей
Ти в Мецената був? Чого?
Федон
По справі… І знаєш, я ніяк не сподівався, що він такий.
Антей
Який?
Федон
Такий привітний,
і неподібно, що великий пан, говорить так…
Антей
Та з чого ж ти дивуєш?
Що пан вельможний на поріг пускає митця убогого? Чи, може, з того, що і римлянин часом дещо тямить у хисті красному?
Федон
O ні, не «дещо», а він таки знавець, великий, справжній!
Адже й тебе він перший оцінив.
Антей
Він перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Коринфі.
Федон
Що школа! То до слави так належить, як глиняна патера до скульптури.
Антей
Та вже було подібне щось до слави, коли той пан довідався про мене.
Федон
Сказати правду, випадок сліпий звістив про тебе: учень твій один вступити хтів у хор панегіристів і на зразок умілості своєї твою епіталаму проспівав, оту, що ти зложив на шлюб твій власний.