Федон
Антею, се якась дивна затятість.
Та ж еллінам не першина приймати хвалу чужинців, і яка ж в тім ганьба?
Антей
Чужинців — так, але не переможців.
Бо переможець лиш тоді похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до ніг і порох поцілує з-під стіп його.
Федон
Таке бувало в персів та в інших східних варварів. Ніколи сього від нас не вимагали в Римі.
Антей
Не вимагали? Хто ж то перейшов по нас, як по містках, до храму слави всесвітньої? Кого ми по собі з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним до мавзолею нашим переможцям?
І ми ще маємо радіти з того, що нам дозволять у гучних палатах на лірі заграбованій пограти?
Федон
Хіба тій лірі краще німувати?
Антей
Так, краще!
Федон
Ні, я думаю, що гірше.
Все ж краще будувати мавзолеї хоч би і не собі, ніж просто бути, мов зілля придорожнє, під ногами у того ж переможця. Він як схоче, то збройною ногою вмить розтопче всі наші гордощі, всі буйні мрії…
Антей
Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати праці?
Се жрець краси так думає й говорить?
Лишилося одно — так і вчинити.
Ти не продався, — гірше! Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче.
Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?
Іди служи своєму Меценату, забудь краси великі заповіти, забудь несмертний образ Прометея, борця проти богів, забудь і муки Лаокоона, страдника за правду, не згадуй героїні Антігони, ні месниці Електри. Викинь з думки Елладу, що, мов Андромеда скута, покинута потворі на поталу, з нудьгою жде Персея-оборонця.
Ти не Персей, бо ти закам'янів перед обличчям римської Медузи.
Ти вже не тямиш вищої краси, краси змагання, хоч і без надії…
Федон
Нема краси в затятості безсилій… Але з тобою, бачу, не зговориш!
Бувай здоров. Я йду.
Антей
Прощай, Федоне.
Федон
Ми вже не друзями розстаємось?
Антей
Боюсь, коли б не стрілись ворогами.
Федон, здвигнувши плечима, виходить.
Неріса (виходить з гінекея, ледве зачинилось хвіртка за Федоном)
Антею, я тебе не розумію!
Так шорстко ти з Федоном обійшовся, а в чім його вина?
Антей
Ти прислухалась?
То вже було прислухатись як слід.
Чи, може, то тобі якраз до мислі, що буде на позорищі стояти твоя подоба в домі переможця?
Неріса
Яке позорище? Хто переможець?
Чим винен Меценат, що дід його чи, може, прадід з еллінами бився?
Тепер же Меценат не забирає ніяких наших скарбів силоміць, але купує, ще й за добру ціну.
Антей
Тим злотом, що стягається до Риму з подоланих, таки ж і з вас самих.
Неріса
Не сам же Меценат його стягає.
Та й ти як спадок одібрав по батьку, то не питав, хто й як його надбав.
Антей
Я знав, що то було придбання чесне.
Неріса
Так, певне, думає і Меценат про статки батьківські. Він повертає чималу частку нам назад в Елладу, а ти за те найбільше ворогуєш.
По-твоєму, то добре, щоб у нас по закутках марніли твори хисту, щоб з голоду митці снагу втрачали, щоб мармур цвіль посіла, струни — ржа, щоб елліни на варварів звелися, аби римлянам чим не послужити?
Антей
Доволі вже їм служать. Я не буду.
Неріса
Ніхто й не вимагав від тебе служби.
Чи Меценат завдав тобі зневагу, в гостину через друга запросивши?
Антей
В гостину? Ти се думаєш навсправжки, що Меценат співця до себе кличе на оргію для дружньої балачки, а не для співу на розривку гостям?
Неріса
А що ж, якби ти й заспівав там трошки?
Твої пісні вже й так були в тім домі.
Антей
Та з того я не винен.
Неріса
Ні, ти «винен», ти дав ученикам пісні списати і, значить, сам їх випустив у світ.
А що римлянин оцінив їх краще, ніж земляки, то се вже річ звичайна, винуй у тім, як хочеш, Мецената.
Тепер в Елладі той лиш має славу, кого похвалить Рим. Коринф оцінить свого співця тоді, коли втеряє.
Якби ти в Рим дістався з Меценатом і там здобув заслужений тріумф, — бо Рим же вміє талани вінчати! — а потім повернувся до Коринфа, то рідні лаври, наче ряст весною, прослалися б тобі попід ногами.
Антей
Топтати рідних лаврів я не хочу.