Двері зачинилися, і важкі кроки подаленіли.
Едді полегшено зітхнув. Він відпустив руку дівчини, підвівся, підійшов до дверей і провернув ключ у замку. Потім повернувся до ліжка і сів поруч на підлогу.
— Дякую, мала! — сказав він. — Ти зробила все як слід. Я залишусь тут, поки там не стихне, а тоді вшиюся звідси. Розслабся і не зважай на мене.
Дівчина не озвалася. Вона зацікавлено розглядала його, хоча заледве могла щось бачити у непевному світлі місяця, що пробивалось крізь відчинене вікно.
За кілька хвилин підлога видалася Едді надто твердою, тому він всівся на краєчок ліжка.
— У мене вже мозоль на задниці, — пожартував він. — Спи, якщо хочеш.
— Не хочу спати, — відповіла дівчина. — Ти налякав мене до смерті, але тепер я вже тебе не боюся.
— Чудово, — озвався Едді. — Я сам злякався до смерті.
Поступово у будинку стало тихо. Кілька поліцейських машин поїхало геть. Едді думав, чи вдалося втекти Фліннові, а тоді вирішив, що так. Флінн умів про себе подбати.
Після тривалого мовчання дівчина сказала:
— Це було наче в кіно. Уся ця стрілянина... Якби ти не тримав мене за руку, я би закричала!
Едді дивився на неї з усе більшим інтересом.
— Я можу це повторити будь-якої миті.
Вона нервово хихикнула.
— Зараз мені вже не хочеться кричати.
Він звівся на ноги і визирнув з вікна. Заюрмлена раніше вулиця була тепер безлюдна. Роз’їжджалися останні поліцейські машини.
— Гадаю, тепер я можу йти. Здається, вистава скінчилася.
Він підійшов до ліжка і всміхнувся дівчині.
— Дуже дякую, мала! Ти просто чудова.
Вона сіла.
— А ти впевнений, що тобі вже безпечно йти?
— Так, не можу ж я залишатися тут усю ніч!
Вона зручніше вмостилася на ліжку.
— Справді не можеш? — сказала вона так тихо, що він ледь її розчув, але таки розчув і раптом вишкірився.
— Ну, це, звісно ж, не заборонено! Ти дійсно хочеш, аби я залишився?
— Тепер ти змушуєш мене червоніти, — сказала дівчина, затуляючи руками обличчя. — Хіба можна таке питати в леді?
6
За два дні у «Триб’юн» з’явилося оголошення про продаж барил білої фарби.
Ма Ґріссон підсунула газету Докові.
— Гроші готові, — сказала вона. — Тепер нам треба лише їх забрати. Це буде не так вже й важко. Флінн та Воппі самі впораються з цим. Доку, напиши Блендішеві. Повідом, аби він привіз гроші на заправку «Максвелл», що на шосе №71. Він має знати, де це. О першій він вже має бути на майданчику для гри в гольф на Блакитних Пагорбах, — вона зиркнула на Флінна та Воппі, котрі уважно її слухали, і повела далі: — Там, хлопці, ви його й чекатимете. Він має викинути валізу з грошима, щойно побачить мигання ваших фар. Він не повинен зупинятися і має бути попереджений, що за ним стежитимуть з тієї миті, як він виїде зі свого будинку. Якщо старий замислить щось із поліцією, то дівчині буде непереливки.
Повернувшись до Флінна та Воппі, вона продовжила:
— У вас не повинно виникнути жодних проблем. Блендіш надто наляканий і дуже переживає за доньку. Дорога туди пряма. Якщо вас переслідуватимуть, викиньте валізу на дорогу, щоб цього це помітили, і їдьте собі далі. Вони вас не переслідуватимуть — боятимуться за дівчину.
— То завтра ввечері? — перепитав Флінн.
— Так.
Сигарета повисла в нього на нижній губі.
— Хіба ти не казала, Ма, що дівчину треба прибрати? — спитав він, пильно дивлячись на Ма. — Нащо ми її тут тримаємо?
Ма знерухоміла. Її очиці люто зблиснули.
— Покінчимо з нею, коли отримаємо гроші.
— А навіщо чекати?
— Не забувайся, з ким говориш! — гаркнула Ма. — Стули свою дурну пельку!
Флінн глянув на Дока, але той відвів погляд, підвівся, щось пробурмотівши, і вийшов.
— Що там коїться з дівчиною, Ма? — провадив далі Флінн. — Я бачив, як минулої ночі той старий шаман ходив до неї зі шприцом.
Обличчя Ма побагровіло.
— Справді? Якщо тобі нічого більше робити, як сунути носа не у свої справи, то я знайду тобі роботу!
Її тон не сподобався Флінну.
— Гаразд, гаразд, — поквапно сказав він. — Я лише випустив пару.
— Випускай її перед тим, хто тебе слухатиме! — гаркнула вона. — А тепер забирайся звідси!
Флінн швидко вийшов із кімнати. Трохи подумавши, Воппі приєднався до нього, й обидва піднялися в кімнату Едді.
Едді лежав у ліжку і переглядав недільний комікс.
— Привіт вилупкам! — бадьоро озвався він. — Що ви там затіяли?
Флінн примостився у нього в ногах. Воппі сів на стільці, широко розставивши ноги та підклавши товсті руки під спину.
— Завтра ввечері забираємо бабло, — сказав Воппі. — У «Триб’юн» з’явилося оголошення.
— Мільйон баксів! — мрійливо промовив Едді, відкинувшись на заяложену подушку. — Подумати лише! Нарешті ми будемо при грошах!
— Що ти робитимеш зі своєю часткою? — запитав його Воппі.
— Куплю собі острів десь у південних морях, — сказав Едді, — і заселю його гарними дівчатками у трав’яних спідничках!
Воппі розреготався, ляснувши себе по грубих стегнах.
— Ну й насмішив ти мене своїми дівчатками! А я відкрию ресторан. Мої спагеті стануть відомими на весь світ!
Флінн, який байдуже їх слухав, раптом спитав:
— Що відбувається в кімнаті дівчини, Едді?
Той різко урвав сміх і витріщився на Флінна.
— Що ти маєш на увазі?
— Лише те, що сказав. Моя кімната поруч, тож я дещо чув. Док туди ходить, і я бачив його зі шприцом. Слім також туди вчащає. Вчора він пробув там з одинадцятої до четвертої ранку.
Едді відкинув простирадло і піднявся з ліжка.
— Що ти там казав про шприц?
— Те, що чув. Док тримав у руках шприц, коли заходив до її кімнати. Може, він коле їй наркотики?
— Навіщо?
— Не знаю, тому й тебе питаю. І чому Слім туди ходить?
Едді почав поквапно вдягатися.
— Слім? Але ж ти не думаєш, що той придурок має на неї якісь плани?
— Кажу ж тобі, не знаю, але Ма дуже гостро відреагувала, коли я згадав про дівчину.
— Мені треба з нею поговорити, — сказав Едді. — Я не дам, аби Слім знімав стрес за допомогою цієї дівчини. Усьому є межа, і щоб я був проклятий, якщо ось це не межа!
— Краще не ходи до неї, — стривожено озвався Воппі. — Ма це не сподобається, ліпше тримайся від неї подалі!
Не звертаючи на нього уваги, Едді сказав Фліннові:
— Послідкуй за сходами. Дай мені знати, якщо з’явиться Ма.
— Добре, — відповів Флінн і вийшов у коридор, де обіперся на поруччя.
Едді пригладив гребінцем волосся, начепив краватку і швидко рушив до кімнати міс Блендіш. Він провернув ключ, який стирчав у замку, і ввійшов.
Міс Блендіш нерухомо лежала на спині, прикрита брудним простирадлом, втупившись у стелю.
Едді зачинив за собою двері і підійшов до неї.
— Привіт, мала! Як ти тут?
Міс Блендіш, здається, навіть не помітила його, дивлячись і далі в стелю.
Едді торкнувся її плеча і легенько трусонув.
— Та прокинься ж, мала! Що відбувається?
Вона повільно повернула голову і витріщилася на нього невидющим поглядом, її зіниці були неприродно розширені.
— Забирайся звідси, — сказала вона глухим голосом.
Він присів на ліжку.
— Ти мене знаєш, я — Едді, — озвався він. — Прокидайся! Що з тобою?
Вона заплющила очі, і він кілька хвилин спостерігав за нею. Нарешті дівчина заговорила низьким безбарвним голосом, що нагадував голос медіума, введеного у транс.
— Краще б я померла, — сказала вона. — Кажуть, нічого вже не має значення, коли ти мертвий.
Знову запала мовчанка. Едді, спохмурнівши, дивився на дівчину. Згодом вона продовжила:
— Сон... Нічого, окрім суцільного жахного сну! Сюди приходить чоловік, який здається дуже реальним, але насправді він не може існувати. Він високий та худий, і від нього смердить. Він стає наді мною і говорить, говорить... Я навіть не розумію, про що.