— То чому ж ти в біса так спітнів? — поцікавився Флінн.
Вони сиділи у «б’юіку» на узбіччі під прихистком кущів. Дорога попереду чітко проглядалася.
— Ти також щось не дуже спокійний, — зронив Воппі, витягаючи брудний носовичок і витираючи ним обличчя. — Котра година?
— Замовкни! — рявкнув Флінн. Краще би з ним поїхав Едді — Воппі діяв йому на нерви. З Едді якось спокійніше, а Воппі легко збуджувався, і коли що — відразу в кущі.
— Хтось їде, — сказав Воппі.
З-за вигину дороги заблимали вогні машини.
— То вони, — озвався Флінн. Він виліз із «б’юіка» і дістав з кишені потужний ліхтарик.
Авто швидко наближалося. Коли воно було вже десь у трьохстах ярдах від них, Флінн блимнув ліхтарем.
Воппі спостерігав за тим, що відбувається, тримаючи руки на кулеметі, і серце в нього шалено калатало. «А що, як в автівці повно фебеерівців? — подумав він. — Ті хлопці не залишать і шансу: промчать повз, поливаючи все навкруги свинцем».
Авто сповільнило рух. Флінн побачив, що у машині лише шофер. Блендіш точно виконав їхні вказівки, зрадів Флінн.
Авто зі свистом пролетіло повз нього. З вікна випав важкий предмет і гепнувся на дорогу. Машина промчала і зникла у темряві.
Флінн полегшено зітхнув, побіг до білої валізи і підхопив її.
Воппі відклав автомат і завів «б’юік». Флінн заскочив у машину та поставив валізу у себе в ногах.
— Рушай! — озвався він.
Воппі натиснув на газ, й авто рвонуло вперед. Флінн повернувся і пильно вгледівся у заднє вікно. Вони промчали три-чотири милі, але ніхто їх не переслідував.
— Усе гаразд, — сказав Флінн. — Їдьмо додому.
Коли вони зайшли у вітальню, Ма, Слім, Едді та Док уже вичікувально там сиділи. Флінн поставив валізу на стіл.
— Усе пройшло як по маслу, Ма. Так, як ти й казала. Ма повільно звелася на ноги і, підійшовши до столу, відчинила обидва замки валізи. Решта з’юрмилися навколо неї, навіть Слім виглядав схвильованим.
Ма підняла кришку, й усі витріщилися на пачки банкнот. Вони ще ніколи не бачили стільки грошей.
— Хіба ж це не чудово? — спитав Едді. — О Господи! Слім схилився над грошима з відкритим ротом, важко дихаючи.
— Ну от, тепер все добре! — сказала Ма, намагаючись бути спокійною. — Мільйон доларів! Нарешті!
— Поділімо ж їх, Ма, — запропонував Едді. — Мені кортить витратити свою частку! Ну ж бо! Як ділитимемо?
— Справді, — устряв і собі Воппі, такий збуджений, що навіть не намагався цього приховати. — Скільки я отримаю, Ма?
Ма закрила кришку валізи, тоді обвела поглядом усіх по черзі, повільно підійшла до свого крісла і важко в нього опустилася.
Чоловіки спантеличено спостерігали за нею.
— Ну, що тебе непокоїть? — нетерпляче спитав Едді. — Ділімо ж гроші!
— Кожна банкнота у цій валізі має свій номер, — озвалася Ма. — Присягаюся, що фебеерівці переписали їх усі. Це до біса гарячі гроші й довго обпікатимуть нам руки!
— Про що ти говориш? — вражено спитав Едді. — То що, ми не зможемо їх пустити у діло?
— Звісно ж, що зможемо — коли хочемо напрямки потрапити до газової камери, — зронила Ма. — Кажу ж вам, це самогубство — почати витрачати їх зараз.
— Тоді навіщо ми їх отримували? — гаркнув Флінн.
— Ну ж бо, хлопці, розслабтеся! — сказала Ма. — Про це я сама подбаю: збуду ці гроші Шульбергу. Він триматиме їх роками, натомість ми отримаємо лише півмільйона — та все ж півмільйона, яким можна скористатися, краще, ніж мільйон, якого не можна витратити.
Слім раптом сплюнув у камін.
— Пусті балачки! — сказав він відразливо. — Це все, що ти можеш робити — одні балачки! — Слім влігся на диван і почав гортати комікси.
— Не так уже це й небезпечно, Ма! — сказав Едді. — Я хочу отримати свої двісті тисяч!
Ма розсміялася.
— Гадаю, цього можна було від тебе чекати!
— А як же тоді ми ділитимемо гроші? — стурбовано спитав Воппі.
— Кожен із вас отримає по триста доларів, — сказала Ма. — Й ані центом більше.
— Ти жартуєш? Три сотні! — сказав Едді, й обличчя його побагровіло. — Що це означає?
— Цього вам вистачить на поточні витрати, — пояснила Ма. — Кожному з вас належить по сто тисяч, але ви їх не отримаєте. Я знаю, вас, хлопці. Щойно вам у руки потраплять такі гроші, як ви відразу ж почнете їх тринькати, і вже за тиждень «федерали» вийдуть на нас. А ви ж не зможете втриматися, аби не тринькати грошей направо і наліво. Так проколювалась більшість банд: усі відразу ж починають розкидатися грішми, а ФБР лише цього й чекає.
Ма тицьнула пальцем в Едді.
— То яку історію ти сплетеш «федералам», коли спитають, звідкіля у тебе стільки грошей? Ну ж бо, розкажи й нам!
Едді почав було щось говорити, але потім осікся. Він швидко розкумекав, що Ма каже правду.
— Маєш рацію, Ма. Це справді проблема, чи не так? А я гадав, що стану багатим!
— А тепер я розкажу вам, що буде з грошима, — провадила далі Ма. — Ми вкладемо їх у бізнес. Я вже давно хотіла розпочати власну справу. І ви, хлопці, мені у цьому допомагатимете. Хочу купити клуб «Парадиз», його якраз виставлено на продаж. Зробимо там ремонт, візьмемо собі дівчаток, хороший оркестр — і зароблятимемо гроші. Маючи півмільйона баксів, зможемо перетворити те лігво на першокласний заклад. Мені набридло заправляти жалюгідною бандою — виходимо на велику арену й віднині стаємо бізнесменами. То як вам таке?
Четверо чоловіків, розслабившись, сиділи, лише Слім не слухав, продовжуючи читати комікси.
Док мовив першим:
— А ти справді тямовита, Ма. Я — за!
— Я також, — сказав Едді. — Чудова ідея!
— І мені таке підходить, — підтвердив Флінн.
— А в клубі буде ресторан, Ма? — з надією перепитав Воппі. — Чи міг би я там готувати?
Ма вишкірилася.
— Ти зможеш зайнятися кухнею, Воппі. Кожен із нас отримуватиме п’яту частину прибутків від клубу. У вас будуть гроші і буде стимул заробляти більше.
— Зачекай-но, — озвався Едді, — але якщо, скажімо, «федерали» захочуть дізнатися, за які гроші ти купила цей клуб, — що тоді?
— Я вже це передбачила. Шульберг скаже, що позичив мені гроші. Це — частина нашої угоди.
— Ти, без сумніву, продумала все, — зауважив Едді. — То коли починаємо, Ма?
— Просто зараз, — відповіла Ма. — Чим швидше, тим краще. Я куплю клуб уже завтра.
І тут озвався Флінн:
— Але ж нам ще треба позбавитися дівчини. Ти вже говорила про неї з Доком? І де ми її поховаємо?
Від невимушеної атмосфери не залишилось і сліду. Ма напружилася: вона спочатку зблідла, а потім почервоніла. Посмішка завмерла на Докових губах. Вигляд у нього був такий, наче він ось-ось зімліє. Слім відкинув свої комікси і випростався на дивані. Його жовтуваті очі недобре зблиснули.
— Поховаємо її? — спитав він. — Що ви маєте на увазі? Говорила з Доком про що?
Він спустив ноги на підлогу.
— Ні про що! — швидко проказала Ма, метнувши на Флінна вбивчий погляд.
Едді вирішив, що саме час розставити всі крапки над «і».
— А й справді, що буде з дівчиною, Ма? — запитав він, відсуваючись подалі від Сліма, що вже зводився на ноги.
Ма повагалася трохи, а потім зрозуміла, що відступати нікуди. Не дивлячись на Сліма, вона сказала:
— Її треба спекатися — вона забагато знає. Коли вона засне...
— Ма!
Високий, істеричний голос Сліма змусив їх усіх поглянути на нього. Він гнівно дивився на матір, і очі його палали.
— У чому річ? — перепитала стара. Страх наче стиснув їй серце.
— Вона — моя! — повільно й чітко сказав Слім. — Кожен, хто торкнеться її, спочатку матиме справу зі мною. Вона належить мені, і я маю намір її собі залишити.
— Послухай, Сліме, не вези дурниць, — промовила Ма, роблячи над собою велике зусилля — у роті в неї пересохло. — Ми не можемо тримати її — це дуже небезпечно. Вона мусить щезнути.
Слім копнув стілець на своєму шляху, у його руках зблиснув ніж. Воппі з Доком квапливо відскочили від Ма, залишивши її віч-на-віч із сином. Вона ж немов заклякла, поки Слім повільно до неї підступав.