— У такому разі тобі доведеться мати справу зі мною, — зловісно промовив він. — Ти що, хочеш, аби я перерізав тобі горлянку, стара ти корово? Нехай лише хтось із вас торкнеться її — поріжу на шматки!
Едді непомітно вихопив пістолет, але Ма помітила цей рух.
— Облиш! — хрипко сказала Ма, боячись, що Едді застрелить її сина.
Слім глянув на Едді, котрий почав задкувати.
— Ти чуєш мене? — заверещав Слім. — Вона — моя! І я її собі залишу! Ніхто не сміє до неї торкатися!
Він обвів усіх скаженим поглядом і вийшов, грюкнувши дверима.
Запала довга мовчанка. Ма була дуже бліда. Вона повільно підійшла до крісла і важко опустилася в нього; якось водномить жінка дуже постаріла.
Едді з Флінном обмінялися значущими поглядами. Едді знизав плечима і попрямував до дверей. Флінн пішов услід за ним.
Воппі, страшенно спітнілий, сів на диван, роблячи вигляд, що читає комікси. Док налив собі нерозбавленого віскі. Тиша у кімнаті ставала нестерпною.
Слім стояв біля сходів, прислухаючись. На його губах зміїлася крива посмішка: нарешті він продемонстрував свою силу, нарешті залякав їх усіх. Віднині він займе почесне місце у банді, яке йому по праву й належить. Ма буде тепер другою. Він поглянув на двері міс Блендіш. Час припиняти оці нічні посиденьки коло неї.
Тепер він мусить показати і їй, і матері, хто тут насправді хазяїн. Слім пішов коридором. Відімкнувши двері, поклав ключ у кишеню, тоді зайшов у кімнату і зачинив за собою двері.
Міс Блендіш спостерігала за тим, як він до неї наближається. Помітила зміни у ньому, його торжество і впевненість у собі, та здогадалася, що все це означає.
Здригнувшись, вона заплющила очі.
Розділ третій
1
На дверях виднівся напис:
ДЕЙВ ФЕННЕР. РОЗСЛІДУВАННЯ.
Напис був нанесений чорною фарбою зовсім недавно.
Двері вели у маленький, але добре вмебльований кабінет зі столом, двома зручними кріслами та добротним перським килимом на підлозі. Полички вздовж стін були заставлені різноманітною літературою з права, придбаною недавно, якою, однак, ще ніколи не користувалися.
Сам Девід Феннер сидів розвалившись у кріслі й поклавши ноги на стіл, витріщаючись на стелю. Він мав вигляд чоловіка, у якого море часу, але геть нічого робити.
Феннер був міцний чолов’яга років тридцяти трьох. Темноволосий, із некрасивим, але привабливим обличчям та впертим підборіддям людини, яка звикла усього добиватися в житті.
Двері зліва від столу вели у приймальню. У тій кімнаті була дерев’яна стійка, що розділяла приміщення навпіл. Одна частина призначалась для клієнтів, інша була цариною Поли Доулен — привабливої дівчини з чорним, кольору воронового крила, волоссям, манливими блакитними очима та фігурою, на яку Феннер робив єдину ставку у їхньому новоствореному бізнесі.
Пола сиділа перед мовчазною друкарською машинкою, перегортаючи мертвотно-бліді сторінки журналу з грайливою назвою «Любов». Час від часу вона позіхала й постійно кидала погляд на настінний годинник. Стрілки показували третю двадцять по обіді.
Зненацька біля неї задзеленькав телефон, він чого Пола здригнулася. Вона відклала убік журнал і пішла до шефа.
— Чи не знайдеться у тебе сигаретки, золотко? — спитав Феннер, потягнувшись так, що крісло під ним аж заскрипіло. — Мої закінчились.
— У мене залишилося тільки три, — озвалася Пола. — Можу дати тобі дві.
Вона пішла до приймальні й повернулася з двома сигаретами, які поклала перед ним на стіл.
— Як великодушно з твого боку, — сказав Феннер, запалюючи. — Дякую!
І він із насолодою вдихнув дим, оглянувши Полу з голови до ніг.
— Сьогодні вигини твого тіла особливо привабливі.
— Справді? — гірко озвалася Пола. — Але поки що це не надто стало мені в пригоді.
— То як там справи? — спитав Феннер, аби змінити тему. — Є якась робота?
— Не більше, ніж у тебе, — озвалася Пола, примощуючись на краєчку стола.
— Саме тому ти, певно, так і змучилася, — всміхнувся Феннер. — Та нічого: може, щось ще підвернеться.
— Ти кажеш це щодня впродовж останнього місяця, — зауважила Пола. Вигляд у неї був стурбований. — Ми не можемо так більше продовжувати, Дейве. Телефонували з меблевого. Якщо до завтра ми не заплатимо третього внеску за меблі, то їх у нас просто заберуть.
Феннер уважно оглянув кімнату.
— Та що ти кажеш! Невже хтось при здоровому глузді захоче забрати цей мотлох?
— Ти, певно, не розчув, що я сказала, — зловісно повторила Пола. — Уже завтра вони заберуть свої меблі, якщо не отримають третього внеску. На чому я тоді сидітиму?
Феннер здивувався.
— Невже вони справді мають намір забрати оце?
— Дейве Феннер, ти не можеш побути серйозним хоча б хвилину? Якщо до завтрашнього ранку ми не знайдемо двох сотень доларів, нам доведеться зачинитися.
Феннер зітхнув.
— Гроші! То скільки у нас залишилось?
— Десять доларів і п’ятнадцять центів.
— Так багато? — він невизначено махнув рукою. — То ми ще багатії! Он через дорогу живе хлопець, в якого, крім кредитів, взагалі нічого немає!
— Ну, а нам що до того? — суворо запитала Пола.
— Принаймні ми нічого не винні банкам.
— Це не твоя заслуга: ти ж з усіх сил намагався узяти в них кредит. Хіба не так?
— Боюся, що так, — скорботно хитнув головою Феннер. — Гадаю, що ті птахи не дуже мені довіряють.
— Невже? Вони просто не хочуть ставити тебе у ніякове становище, — саркастично озвалася Пола і поправила кучерик. — Я починаю думати, що ти зробив помилку, відкривши цю контору. Ти ж заробляв непогані гроші у «Триб’юн». Я ніколи й не думала, що ця твоя ідея з детективним бюро спрацює.
Феннер обурено глянув на неї.
— Гарненькі ж речі ти говориш! То саме тому ти полишила свою роботу і пішла працювати до мене? А я попереджав тебе, що на початках нам може бути сутужно, але ж тебе ніщо не могло зупинити.
Пола всміхнулася йому.
— Можливо, це через те, що я тебе кохаю, — м’яко зауважила вона.
Феннер аж застогнав.
— Заради бога, не розпочинаймо усе це знову! У мене і так турбот по саме горло. Хоч не глузуй з мене, добре? Дівчина з твоєю зовнішністю могла би підчепити собі мільйонера. Навіщо марнувати свій час та здібності на такого невдаху, як я? Скажу тобі навіть більше: я завжди залишатимусь безталанним. Це вже традиція у нашій сім’ї: мій дідусь був банкрутом, батько — злидарем, дядько був скнарою і збожеволів тому, що не зміг знайти достатньо грошей, аби над ними чахнути.
— То коли ми одружимось, Дейве?
— Нагадай мені якось спитати про це у моєї дошки «Віджа»[4], — поквапно сказав Феннер. — Чому б тобі не піти додому? Від неробства у тебе виникають якісь нездорові думки. Візьми собі півдня та сходи до перукарні абощо...
Пола безпомічно знизала плечима.
— Чому б тобі не поговорити із Рискіндом? Він знову взяв би тебе на роботу, якби ти гарненько попросив його про це. Ти ж був у нього найкращим репортером кримінальної хроніки. Йому тебе, певно, не вистачає. Чому б тобі справді не переговорити з ним?
Феннер хитнув головою.
— Річ у тім, що він навіть балакати зі мною не стане. Перед тим, як піти, я обізвав його брехливим, безсердечним, безмозким кретином. Здається, я також сказав йому, що якщо він коли-небудь надумає запросити мене на весілля своїх батьків, то я не піду. Тож боюся, що я йому більше не до вподоби.
У приймальні задзеленчав дзвінок, сповіщаючи про прихід відвідувача.
— Як ти гадаєш, хто б це міг бути? — спитав, спохмурнівши, Феннер.
— Ймовірно, із телефонної компанії — вимкнути нам телефон, — озвалася Пола. — Ти ж пам’ятаєш, що ми не оплатили рахунку?
— Навіщо нам той телефон узагалі? — поцікавився Феннер. — Хіба ж ми хоч із кимось у цьому місті говоримо?
4
Дошка «Віджа», або «дошка, що говорить» — планшетка для спіритичних сеансів із нанесеними на неї буквами алфавіту, цифрами від 1 до 10 і словами «так» та «ні».