— Це картина. Вона гарна. Коли я її побачив, то відразу подумав про тебе.
Усміхаючись, він вивчав маленьку картину, виконану маслом. То була якась мазанина, але намальована яскравими й насиченими кольорами.
— Тобі подобається? — спитав він, жбурнувши картину до міс Блендіш. Та глянула на неї невидющими очима і відвернулася.
Запала тиша, і Слім довго дивився на дівчину. Бували моменти, коли Слім пристрасно бажав, аби дівчина не була такою покірною та безживною. Тепер, після трьох місяців, упродовж яких він виробляв із дівчиною все, що лише здатний був вимислити його збочений розум, її в’яла пасивність почала набридати Слімові. Він волів би відчувати якийсь спротив. Хотів, аби дівчина пручалася — тоді він міг би дати волю своїм садистським нахилам.
— То тобі це не подобається? — вимогливо спитав він, не зводячи з неї очей. — Це коштувало мені купу грошей. Скажи хоч щось, чуєш? Не сиди тут, наче тупий манекен! Кажи хоч щось!
Міс Блендіш, знизавши плечима, встала і пішла до ліжка, а тоді лягла, закривши обличчя руками.
Слім ще раз поглянув на картину — тепер вона стала йому осоружною.
— Це коштувало мені сотню баксів, — злобно сказав він. — Ти думаєш, мені шкода тих грошей? Лише скажи: «Вона мені не подобається», — і я зможу купити тобі щось інше.
Зненацька Слім почав шматувати полотно своїм ножиком, сиплячи прокльонами.
— Тепер її в тебе не буде! — вигукнув він, жбурляючи понівечену картину в куток кімнати. — Щось я до тебе занадто добрий. Треба, щоб ти страждала. Люди, які ніколи не страждали, нічого й не цінують!
Він підвівся і попрямував до ліжка.
— Ти чуєш мене? Ти мусиш страждати!
Міс Блендіш лежала нерухомо із заплющеними очима. Вона була схожа на мертву.
Слім схилився над дівчиною, приставивши до її горла ножа.
— Я міг би тебе вбити! — гаркнув він. — Ти чуєш мене? Я міг би тебе вбити!
Вона розплющила очі й поглянула на нього. Крапелька крові виступила на її білому горлі — там, де його торкнулось лезо. Від її незрячих розширених зіниць йому раптом стало гидко, і Слім відсахнувся. Вона не належала йому — як би він себе не тішив. Вона ніщо — просто безживне тіло. Його думки повернулися до Ма і Дока. Це вони винні в усьому. Він повертів у руках ножик. Так, це вони зіпсували йому все задоволення. Вони перетворили його прекрасну мрію у це мляве жахіття.
Щось бурмочучи, Слім вийшов у вітальню, увімкнув телевізор і за кілька секунд уже споглядав пристрасні обійми жінки та чоловіка.
Тим часом серед відвідувачів, які суцільним потоком прибували у хол, з’явився присадкуватий чоловік у смокінгу, який був йому не до міри.
Едді, що розвалився у кріслі поруч із гардеробною, підозріло його оглянув, подумавши, що той схожий на копа. Тож невдовзі після того, як незнайомець пройшов у ресторан, Едді підійшов до швейцара — здорованя-викидайла на прізвище Мак-Ґован.
— Що то за птах? — поцікавився Едді. — Він скидається на копа.
— Він бував у нас раніше, — пояснив Мак-Ґован. — Його сюди привів містер Вільямс. Містер Вільямс казав, аби я пропускав його щоразу, коли той прийде сам.
Гаррі Вільямс був одним із найбагатших їхніх завсідників, однак Едді вирішив за краще переговорити із Ма.
Він знайшов її, як і зазвичай, у кабінеті за купою паперів.
— Що таке? — незадоволено спитала вона. — Я зайнята!
— Щойно зайшов чолов’яга, дуже схожий на копа, — зронив Едді. — Він записаний у нас як Джей Дойл. Мак каже, що він і раніше у нас бував як гість Гаррі Вільямса.
— Чому ти кажеш це мені — скажи хлопцям! — нетерпляче урвала його Ма. — Не будьте такими збіса безпорадними. Ти ж знаєш, що робити. Пильнуй, аби він не ліз у гральну залу чи нагору.
Едді поквапно вийшов. Він прибув у ресторан, саме коли розпочався перший номер вистави. Едді побачив Дойла, що сидів на самоті за дальнім столиком. Флінна він не зустрів, тож вирішив сам прослідкувати за новим гостем.
— Ну ж бо, хлопці, — сказав керівник джаз-оркестру, — настав той момент, на який ви усі так чекали. І знову Анна Борг зі своїм славетним — чи, я би сказав, безславним — танцем, сповненим пристрасті! Ваші оплески для міс Борг!
Коли пролунали оплески, барабанник змахнув паличками, і світло вимкнулося, лише сліпучий промінь прожектора освітлював центр сцени. Із темряви випливла Анна Борг.
Едді криво посміхнувся. Він таки добре вчинив, що вибрав собі в подруги Анну. Хоча свого часу він і мав з нею чимало клопотів, муштруючи її та допомагаючи в усьому, але тепер це почало виплачуватися.
Навіть Ма визнавала, що Анна — справжня знахідка для клубу.
Анна виринула на світло. На ній була золотава парчева сукня із застібкою-блискавкою спереду. Оркестр почав награвати популярну пісеньку «Не можу його не кохати». Голос Анни був низький і звучний. Вона співала, повільно розстібаючи застібку. Раптом вона переступила через сукню, що зісковзнула з неї, і відкинула її хлопчикові-пажу, що спеціально чекав на цей момент, дивлячись на Анну масним поглядом та підморгуючи у темряві.
Залишившись тепер лише у спідній білизні, Анна продовжувала наспівувати. Але відвідувачам вже було байдуже до її співу: вони вп’ялися у вигини її тіла.
Наприкінці першого куплету вона зняла із себе бюстгальтер, наприкінці другого — трусики. Тепер, лише в поясі для панчіх, вона почала кружляти між столиками, а світло невідривно слідувало за нею.
Вона таки гаряча штучка, подумав Едді, дивлячись, як Анна, завершивши номер, вклоняється і дарує всім повітряні поцілунки. Відвідувачі були від неї у захваті. Анна знову влізла у свою сукню, й нарешті спалахнуло світло.
Едді поглянув туди, де нещодавно сидів Дойл, і заціпенів: там нікого не було.
4
Феннер саме пив ранкову каву, коли подзвонили у двері. Дивуючись, хто б то міг бути так рано, він пішов відчиняти.
Невисокий міцний чолов’яга приязно всміхнувся йому.
— Я — Джей Дойл, — відрекомендувався гість. — Міська поліція. Не зарано?
— Заходьте. Я якраз п’ю каву, — озвався Феннер.
— Капітан мені звелів зайти до вас, — пояснив мету свого візиту Дойл, кидаючи капелюх на крісло і сідаючи. — Він сказав, що тепер ви займатиметесь справою Блендіш.
Феннер налив каву в іще одну чашку.
— Та ніби так. Цукру?
— Ні, дякую, — Дойл запалив сигарету. — Останні два місяці я пасу ту дівицю Борг: а раптом Бейлі схоче її навідати? Але капітан вважає, що я просто марную час. Тож відсьогодні ми припиняємо спостереження. Я приніс копії своїх щоденних звітів. Не думаю, що ви знайдете у них щось цікаве, але хтозна...
Він витяг із кишені пухкий конверт і передав його Феннерові.
— Я саме мав намір зустрітися з дівчиною сьогодні вранці, — сказав Феннер. — Вона — єдина ниточка, що веде до Райлі. Не можу повірити, що він отак її кинув. Щось мені підказує, що він таки сказав їй пару слів перед тим, як щезнути.
— Ви лише згайнуєте час, — зауважив Дойл. — Ми допитували її впродовж багатьох годин. Райлі справді покинув її. І те, що вона тепер із Едді Шульцем, лише підтверджує цей факт: якби у Борг був хоч найменший шанс допомогти Райлі розтринькувати гроші Блендіша, то вона б і не глянула на Шульца.
— І все ж я маю намір поговорити з нею. Мені просто ні за що зачепитися.
— Будьте обережним, — порадив Дойл. — Переконайтеся спершу, що Шульца нема вдома. Той хлопець справді небезпечний.
— Дякую за попередження.
— Минулого вечора я був у клубі «Парадиз», — провадив далі Дойл, — хотів наостанок подивитися її номер. Це справді щось! Не думаю, що вона довго залишатиметься із Шульцем. У неї достатньо таланту, аби підкорити навіть Бродвей.
— Мене дивує, як така банда, як Ґріссони, змогла відкрити настільки розкішний клуб. Шульбергові мав би зненацька «обломитися» чималий куш.
— Так, я знав цей клуб ще тоді, коли ним заправляв Рокко. Бачили б ви «Парадиз» зараз! А чого вартує вигляд тих бандитів! Всі у смокінгах, окрім Сліма, — той не змінився.
Феннер скривився.