Рокко поглянув на неї. Дівчина продовжувала глядіти у стелю, і її задурманені наркотиками очі нічого не бачили.
— Агов, мала! — окликнув її Рокко, свідомий того, що вони вже отак сидять упродовж двох годин. — Спробуй же зосередитися. Як я можу зв’язатися з твоїм батьком? Я вже набирав усі номери, які лише міг вимислити, однак все ще не можу вийти на нього.
Вона випростала свої довгі ноги, продовжуючи дивитися у стелю. Здається, дівчина навіть не помічала його присутності.
У відчаї Рокко підійшов до неї і взяв за руку.
— Нуж-бо, прокинься!
Доторк його руки викликав у неї реакцію, яка налякала його. Вона відсахнулася і втиснулася в стіну, її очі широко розплющилися від жаху.
— Гаразд, гаразд, — заспокійливо сказав він. — Ти не повинна мене боятися. Ти мене чуєш? Я лише хочу відшукати твого тата. То який у нього номер?
Зіщулившись, міс Блендіш відповзла від нього.
— Залиште мене в спокої, — озвалася та. — Не чіпайте мене!
Рокко намагався впоратися з панікою, що все наростала.
— Якщо я не віднайду твого татка, — сказав він, — у нас обох будуть проблеми, як ти не розумієш? Сюди ж заявиться Слім! То як мені зв’язатися з твоїм татком?
Зненацька вона зісковзнула з ліжка і побігла до дверей. Уже навіть схопилась за ручку, коли Рокко наздогнав її.
— Тримайтесь від мене подалі! — пронизливо скрикнула вона. — Випустіть мене звідси!
Обливаючись потом, Рокко знову жбурнув її на диван. Нахилився і затулив їй рукою рота.
— Замовкни! — запально сказав він. — Чи ти хочеш, аби Слім тебе знайшов?
Вона припинила пручатися і вперше, відколи потрапила сюди, очі її ожили. Він забрав руку.
— Так, я хочу цього, — озвалася вона. — Хочу, аби він прийшов сюди!
— Ти сама не знаєш, що кажеш, — сказав Рокко, пильно глянувши на неї. — То ти не хочеш додому? Що з тобою?
Вона хитнула головою.
— У мене немає дому. У мене нікого немає. Тому я хочу Сліма.
Рокко підвівся.
— Я телефоную в поліцію, — сказав він. — Досить уже з мене цього.
Він підійшов до телефону, розмірковуючи про те, чи позбавлять його винагороди. Погано, звісно, але треба встигнути зателефонувати їм, доки тут не з’явився Слім.
Він почав набирати номер поліцейського відділку, та міс Блендіш зненацька зіскочила з ліжка, схопила телефонний шнур і вирвала його з розетки.
Якусь мить Рокко стояв отак, тримаючи в руці мертву телефонну слухавку, і дивився на міс Блендіш. Він відчув, як холодок страху проповз по його спині.
— Ти ненормальна! — гаркнув нарешті Рокко. — Що ти наробила?
Вона позадкувала від нього.
— Ти повинен сказати йому, що забрав мене в нього, — мовила дівчина, заламуючи руки. — І сказати, що я не хотіла йти з тобою.
— Але чому ти... ти... — Рокко забракло слів. — Що з тобою не так? Я ж намагаюсь тобі допомогти! Хіба ти не хочеш назавжди піти від Сліма?
Вона притулилась до стіни і почала тихо плакати.
— Я не можу піти від нього. Я буду з ним завжди.
— Не верзи дурниць! — скрикнув Рокко. — Я викличу поліцію.
Вона знову зісковзнула з ліжка і тепер підпирала спиною двері.
— Ні! Ти повинен чекати тут, поки він не прийде за мною! — різко сказала вона. — І повинен сказати, що насильно забрав мене від нього.
У відчаї Рокко схопив її за руку і, відтягнувши від дверей, кинув на ліжко. Та щойно він повернувся до дверей, як дівчина знову скочила, схопила важку скляну попільничку, що стояла на нічному столику, і запустила нею в Рокко, поціливши тому у голову. Рокко, оглушений, опустився на коліна.
Міс Блендіш прихилилася до стіни, витріщившись на нього.
Рокко спробував підвестися, натомість повалився на бік, тримаючись руками за голову і стогнучи.
Якийсь звук змусив міс Блендіш повернути голову. Двері, що вели у ванну, повільно відчинилися. Міс Блендіш стояла нерухомо, аж поки двері не розчахнулися і в кімнату не прослизнув Слім.
Він пробрався в помешкання через пожежні сходи та віконце ванної кімнати. Його жовті палаючі очі переповзли з міс Блендіш на Рокко, що розпростерся на підлозі.
Майже непритомний, Рокко усе ж відчув небезпеку. Інстинкт підказував йому, що він на волосинці від смерті. Він перекотився на спину і підняв руки, немовби захищаючись. Слім, шкірячись, повільно наближався.
Міс Блендіш побачила блискуче лезо ножа в його руках і відвернулася, заплющивши очі. До неї долинуло скиглення Рокко.
Звуки, які пролунали відразу по тому, змусили її осісти на коліна і затулити вуха руками.
Кожний удар Слімового ножа у тіло Рокко змушував її здригатися.
6
Дві нескінченні години Анна Борг провела в одиночній камері в підвалі поліцейського відділку. Тепер вона була водночас і налякана, і виснажена. Упродовж першої години вона волала, колотила у двері та лаялася, але ніхто до неї так і не підійшов. Тепер вона почувалася так, наче її поховали заживо, її нерви були напружені до краю.
Раз по раз вона запитувала себе, чому її схопили і запхали в цю камеру. Коли Едді вискочив від неї і помчав до Ма вести розмову про Джонні, Анна вирішила піти від нього — з неї вже досить і Едді, і клубу «Парадиз». Щойно вона почула, що його машина від’їхала, як похапцем почала кидати одяг у валізу, прихопивши заодно й заощадження Едді, які він тримав удома про всяк випадок, а тоді замовила таксі до залізничного вокзалу.
Сказала сама собі, що їде у Нью-Йорк. Вона знала, що завжди зможе знайти роботу в якомусь дешевому клубі, поки розглянеться, що там і як. Тепер усе видавалося кращим, аніж плутатися з Едді, рухаючись в нікуди з тією бандою Ма Ґріссон та її дебільним синочком.
Але коли вона розплатилася з таксистом, до неї підійшло двоє кремезних хлопців, які вигулькнули нізвідки, і один з них тицьнув їй під ніс жетон поліцейського.
— Анна Борг?
— Принаймні ви могли би сказати «міс», чи не так? — різко озвалася Анна, витріщившись на детективів. Незважаючи на показну агресію, всередині в неї усе похололо: невже ці горили мають намір її заарештувати?
— Шеф поліції хоче з тобою побалакати, мала, — сказав один із них. — Ми довго тебе не затримаємо.
Під’їхало поліцейське авто. Анна бачила, що перехожі зупиняються і витріщаються на неї.
— Мені треба встигнути на поїзд, — гнівно сказала вона, — ви можете просто сказати своєму розумнику, що пташка випурхнула.
Дужа рука схопила її за плече.
— Ходімо, мала, — переконливим тоном озвався детектив. — Ти ж не хочеш неприємностей, правда ж? Це не займе багато часу.
— Забери від мене свої лапи! — спалахнула Анна. Вона нерішуче стояла, але коли інший детектив і собі наблизився до неї, вона покірно сіла в машину Ті двоє всілися позаду, й авто рушило.
— Ви матимете проблеми! — пригрозила вона. — Мій адвокат притисне вас як слід! Ви і незчуєтеся, як вас самих засадять за ґрати!
Старший із них розреготався.
— Ну ж бо, будь розумницею, мала! — сказав він. — Розслабся!
Анна вилаялася, а тоді зненацька замовкла. Її мучила тривога. Невже вони пронюхали про Елвіна Хейні? Але пройшло вже достатньо багато часу, відколи вона дізналася, що той перебуває в її готелі і що він видав Райлі. Саме тоді вона й пішла до нього у номер і в гнівному пориві застрелила його, тільки-но він відчинив двері. Відтоді вона весь час шкодувала про скоєне й аж дотепер була впевнена, що вбивство не зможуть повішати на неї; проте зараз вона вже не була так цього певна.
У поліцейському відділку вона вимагала присутності свого адвоката, але черговий сержант лише байдуже поглянув на неї втомленими очима і кивнув наглядачці із кам’яним обличчям, котра схопила її і, підштовхуючи в спину, провела коридором у темну камеру. Анна кричала та лементувала, але двері за нею з грюкотом зачинилися.
Дві години у камері подіяли на Анну заспокійливо. Коли врешті клацнув замок і двері розчахнулися, вона занепокоєно скочила на ноги.