— Хто вона? — перепитав Джонні.
— Донька Блендіша, — відповів Райлі. — Вона коштує мільйон доларів, Джонні. Гроші ми розділимо порівну, їй треба тут побути лише три-чотири дні.
Джонні скоса глянув на них.
— Блендіш — багатій, еге ж?
— У нього мільйони. Як тобі таке, Джонні?
— Ну... — Джонні задумливо почухав брудну лисину. — Але не більше, ніж чотири дні!
— Куди мені її відвести? — запитав Райлі. — У тебе є кімната для неї?
— Он туди, — показав Джонні на одні з дверей, що вели нагору.
Райлі повернувся до міс Блендіш.
— Піднімайся!
— Робіть так, як вам кажуть, міс, — озвався старий Сем. — Навіщо вам неприємності?
Дівчина звелася на ноги і рушила нагору. Райлі ступав за нею. Дійшовши до балкона, вона озирнулася на трьох чоловіків, що дивилися їй услід.
Ніби ненароком Джонні підійшов до двох рушниць, що висіли над вхідними дверима.
— Заходь! — скомандував Райлі, відчинивши ногою двері.
Дівчина ступила у темну кімнатку. Райлі, увійшовши за нею, запалив гасову лампу, що звисала зі стелі, і розглянувся довкола. Тут було ліжко з брудним матрацом, але без постелі на ньому. Глечик з водою, на якій була щільна плівка із пилу, стояв просто на підлозі. На ящику примостився мідний таз. Вікно затягнуте мішковиною. У кімнаті відчувався запах цвілі та вологи.
— Це тобі лише на користь піде, — глумливо сказав Райлі. — Зіб’є трохи пихи. Сиди спокійно, а то я прийду й утихомирю тебе.
Міс Блендіш побачила великого павука, що повільно повз по стіні. Очі її округлилися від жаху.
— Боїшся? — спитав Райлі і зняв павука зі стіни. Короткі волохаті лапки засмикалися. — Хочеш, я посаджу його на твою гарненьку сукню?
Міс Блендіш відсахнулася, тремтячи усім тілом.
— Поводься як слід, і з тобою нічого не трапиться, — пообіцяв Райлі, вишкірившись. — Почнеш кричати — пошкодуєш.
Говорячи це, він розчавив павука пальцями.
— Комизитимешся — буде з тобою те саме. Тож будь чемною дівчинкою.
Він вийшов, зачинивши за собою двері.
Коли Райлі спустився у вітальню, Бейлі та старий Сем уже сиділи на ящиках і палили.
— А що там із їжею... — почав він, але тут же загнувся, побачивши у руках Джонні рушницю, який обводив тепер їх усіх дулом. Райлі було смикнувся за своїм пістолетом, але щось у тьмяних очах Джонні його зупинило.
— Не роби цього, Райлі, — сказав Джонні. — Ця рушниця розірве тебе на шматки.
— Та що це з тобою? — крізь зуби спитав Райлі.
— Мені не подобається цей ваш план, — відповів Джонні. — Сідай-но, хочу з тобою побалакати.
Райлі присів біля Бейлі.
— За півгодини до вашого приїзду про це передавали по радіо. Хто вбив того хлопця?
— Він, — тицьнув пальцем у свого сусіда Райлі. — Цей дурень ніби голову втратив.
— А ти б її не втратив? — рявкнув Бейлі у відповідь. — У мене не було вибору: цей боягуз сам напросився.
— Стули пельку! — люто гаркнув Райлі. — Яке це тепер має значення? Той хлопець мертвий, і на нас висить убивство, проте ми маємо дівчину. Якщо нам вдасться отримати гроші від її старого, то тривожитися нам ні про що.
Джонні похитав головою. Провагавшись трохи, він опустив рушницю.
— Я знаю вас, хлопці, з пелюшок, — сказав він, — і не думав, що ви станете вбивцями. Мені це все не подобається. Вбивство і викрадення — таж за вами полюватиме усе ФБР! Вони добряче підсмажать вам п’ятки. Тепер ви — вороги суспільства, такі собі перевертні.
— Отримаєш двісті п’ятдесят штук, — украдливо озвався Райлі. — А це хороші гроші, Джонні.
— Лише уяви, скільки випивону зможеш купити на все це бабло, — доволі грубо додав Бейлі. — Та ти будеш купатися у віскі!
Джонні примружив очі:
— Не все можна купити за гроші!
— Двісті п’ятдесят штук, Джонні, і все це — твоє!
Джонні неквапно повішав гвинтівку на місце. Троє бандитів полегшено зітхнули. Вони мовчки спостерігали, як Джонні виставляє на стіл олов’яні кухлі та великий глиняний глечик.
— Випити хочете?
— А що там у тебе? — підозріло спитав Райлі. — Пійло власного виробництва?
— Воно хороше — відмінної якості!
Джонні хлюпнув усім в кухлі яблучної самогонки і передав їх по колу.
Вони обережно випили: Бейлі похлинувся, а Райлі та старому Сему якось таки вдалося проковтнути пекучу рідину.
— Нам би чогось пожерти, Джонні, — сказав старий Сем, витираючи рот рукавом. — Вмираю з голоду.
— Візьми собі, — озвався Джонні. — Там, у горщику на плиті.
Старий Сем пішов до плити.
— Даремно ти, Райлі, викрав дівку, — сказав Бейлі. — Нам слід було прикінчити її на місці. Едді розбовкає все Ма Ґріссон, а вона пошле за нами Спритника.
— Заткнися! — люто гаркнув Райлі.
Джонні заціпенів.
— Кого? Спритника Сліма? Він теж у цьому замішаний? — спитав він.
— Та він сам не знає, що меле, — відповів Райлі.
— Не знаю? — озвався Бейлі й поглянув на Джонні. — Дорогою ми напоролися на Едді Шульца. Той бачив дівчину і неодмінно докладе про це Матусі Ґріссон.
— Якщо в цьому Слім, то я виходжу з гри, — сказав Джонні, знову присуваючись до рушниць.
Райлі вихопив револьвер 38-го калібру.
— Тримайся подалі від рушниць! І чхав я на Сліма Ґріссона — він нам не завадить!
— Слім дуже небезпечний, — тривожно озвався Джонні. — Я знаю вас, хлопці, і знаю, що ви не такі вже й погані. Але в Слімові Ґріссоні нема нічого хорошого. У нього нутро прогниле.
Райлі сплюнув.
— У нього дірка в голові, — пояснив бандит. — І він ненабагато мудріший за ідіота.
— Можливо, й так, але він убивця, причому вбиває ножем. А я не люблю хлопців, котрі пускають у діло ножі.
— Та годі вже, — сказав Райлі, — краще поїжмо.
Старий Сем вже розкладав на тарілки якесь вариво.
— Це якась тухлятина — відгонить дохлою кішкою, — пробурмотів він. Тоді відібрав трохи місива і наклав у вільну тарілку. — Віднесу дівчині. Їй слід трохи поїсти.
— Боюся, що це буде не до вподоби її витонченому смакові, — вишкірився Райлі.
— Усе ж краще, ніж нічого, — озвався старий Сем.
Він узяв їжу, піднявся нагору й увійшов до тьмяно освітленої кімнати.
Міс Блендіш сиділа на краєчку ліжка і плакала. Коли старий Сем увійшов, дівчина підвела голову.
— Ось, з’їжте хоч трохи, — ніяково сказав він. — Вам стане краще.
Від запаху протухлої їжі міс Блендіш стало недобре.
— Ні... дякую. Не можу.
— Воно трохи смердить, — наче вибачаючись, сказав старий Сем, — але вам треба хоч щось з’їсти.
Він поставив їжу на столик. Поглянувши на брудний матрац, старий Сем похитав головою.
— Присягаюся, це не те, до чого ви звикли, міс. Спробую знайти для вас щось краще.
— Дякую, ви дуже добрі до мене, — вона завагалася і, стишивши голос, сказала: — Чи не могли б ви мені допомогти? Якщо зателефонуєте батькові й скажете, де я, він вам добре віддячить. Будь ласка, допоможіть мені!
— Не можу, міс! — сказав Сем, задкуючи до дверей. — Я надто старий, аби створювати собі клопоти. Ті двоє, що зі мною, дуже погані хлопці. Тому я нічого не можу зробити для вас.
Він вийшов, зачинивши за собою двері.
Райлі та Бейлі саме вечеряли, і старий Сем приєднався до них. Коли вони покінчили з їжею, Райлі підвівся.
— Це — найогидніше, що я коли-небудь їв у своєму житті, — сказав він і глянув на годинник. Було п’ять по дев’ятій.
— Піду зателефоную Анні. Вона вже, певно, непокоїться.
— Та не обманюй себе із тією Анною, — озвався Бейлі. — Гадаєш, її обходить, де ти?
Він звівся на ноги і підійшов до вікна.
Райлі назвав телефоністці номер Анни. Після невеличкої паузи та взяла слухавку.
— Привіт, мала! — сказав він. — Це Френкі.
— Френкі! — голос Анни був такий пронизливий, що троє чоловіків теж його почули. — Куди це ти запропастився, виродку? Ти що, вирішив, що на мене можна начхати? Чи ти думаєш, що мені подобається спати самій у твоєму ліжку? Де це ти? І що робиш? Якщо ти з іншою жінкою, то я тебе вб’ю!