Розчинилася в Морі Кохання. А її покинутий напризволяще, спорожнілий макет, можливо, й досі теліпають десь, калатають, б’ють об коралові рифи, немов паперовий човник, метушливі хвильки повсякдення… разом із ковбасками фройдівського лайна… Останнє видіння. Набіса набіс. Ґотичний театр. З’являється Мрія в ролі Doctor’а Death з оберемками якогось мотлоху.
Безвиразно декламує замогильним голосом:
«Обов’язки ляльки - не переплутувати дротів, не заплющувати очей та вірити у роль свого образу так глибоко, щоб навіть не знати, що вона - лялька образу, що роль її образу - це роль, а образ - ситуативна галюцинація, втілена у матерію. Лялька - це живий актор, тому що вона насичується енергією свого лялькаря. ЇЇ обов’язок - ніколи не покидати межі образу й досконало слідувати східцями ролі. Лялька має бути внутрішньо статичною, але рухомою й підвладною керуванню, слухняною - зовні. Й вона до самої смерті не має права на згадку про те, що вона - лялька». По цих словах Doctor Death упускає з оберемку мотлох, що виявляється жалюгідною купою старих маріонеток. Doc tor Death бридливо, по одній піднімає двома пальцями маріонетки, наче здохлих кошенят, й по одному обриває маріонеткам дротики, всі - Мріїне «я», їхні обов’язки - всі її, кожна лялька - одне з «я», ляльки з Мріїних снів… Останні дротики, що утримували ляльок вертикально за голови, обриває майже водночас - купка дерев’яних болванок, скляних очей, ганчір’я костюмів лежить біля рампи у колі мертвотного театрального світла. Doctor Death збирає охлялих яляльок - понівечених оваціями. На біс кидає їх - разом з магніто- й відеоплівками, газетами, журналами, касетами - гуртом, нік чемною купою, бутафорською падлиною - до закривавленої ванни (воду підфарбовано кубиком червоної шкільної акварелі). Вони поступово набрякають закривавленою водою, повільно тонуть. Я зачиняю лазничку на ключ.
Я йду геть, аби ніколи сюди не повернутися навіть подумки. Я викидаю «золотий ключик» у контейнер для сміття. Смітники - інфільтрати, панариції, виразки у плоті Міста. Спурхують горобці, глухо плескають крилами ворони.
Оплески віддаляються з крилами. За спиною сходить сонце, мов крила, як погляд від ніг до волосся… Я віддаляюся від оплесків й від крил.
Я - ваша Мрія. І мене вже нема.
ALL YOU NEED IS LOVE
АКВАРІУМНІ ДЕЛЬФІНИ
Навіть у таких тварів, що власне не розуміють семйового життя, самиці дуже турбуються про свої яйця та про дітей, що з них вилуплюються. Дуже безглузді створіння всякі гробаки та м'якуни, як от , наприклад, п'явушники, равлики (слимаки), а й вони про свої яйця піклуються».
6. Як доглядають дітей. «Сем'я у звірів, птиць, комах, птахів, риб та гадів». № 15. Тов. Просвіта, Київ, 1908 р.
Ми плавали, щоб літати… Коли ми вилізли на берег, вже була глибока весна. Нас довго калатало ще досить холодною хвилею, перш ніж підбити до берега, та й те, доводилося чіплятися за пісок, що відходив разом із водою, вислизав зпід кінцівок, тягнув назад, у річкову каламуть, борсатися на межі світів до смертельної ну доти… Нас розкидало берегом - сліпучим піщаним берегом, який спалахував на сонці кремнієм, битим шклом, мушлями, мокрими водоростями… І все це притягувало, як магніт, змушувало видряпуватися до сяйва й тепла з останніх сил, щоби відчути, впізнати й пізнати сухість повітря. Повітря, що висушує панцир, робить його ламким та крихким.
Нарешті розшнуровано корсети, засліплено чимось веселковояскравим очі, й зі спини щось витікає назовні, там набрякає, розходиться променями, втрачає вагу… А за спиною лиши лися ті, кого забрала назад хвиля - до вічного річкового неспокою, туди, де тільки мокро, мокро, мокро… темно, холодно, й можна тільки плавати, літати - ніколи.
Що це зі мною? Я - літаю! Схоже на те, коли кидало водою, тільки тепер носить повітрям - сяйво, сяйво, тепло й сяйво, так легко, легко і страшно…
- Мамо, а можуть комахи думати так, як ми?
- Ні, сонечко, їм краще - вони все відчувають і знають безпосередньо, а так, як люди, думати, вони не можуть.
- А як же вони можуть нас розуміти?
- Так, як ти відчуваєш, коли зі мною щось негаразд, коли я тобі нічого не кажу про це й ніяк цього не виказую.
- Це тому вони мене не бояться?
- Ну так, вони відчувають, що ти їх не хочеш скривдити…
- А ця бабка, що тількино вилізла з личинки, вона така сама, як я був, коли народився?
- Мабуть…
- А я теж полетів, коли народився?
- Так, але я тебе впіймала за вушко та при горнула до себе, ось так, а ти заснув.
- А що мені снилося?
- Думаю, що ти - літаєш довкола сонця.
- А коли я не народився, де я був?
- Ти плавав, тільки у мене в животі.
- Я був личинкою?
- Ні, ти був людинкою. Личинками бувають тільки комахи, тому що мама не носить їх в собі.
- А чому?
- Мабуть, тому, що у них бачиш які великі крила, а черевце яке маленьке…
- Крильця би поламалися?
- Можливо, а може, у мами була б печія від крилець, або вони б весь час своїм тріпотінням лоскотали її зсередини… - І вона би весь час сміялася?
- Вона би луснула зі сміху! - І дитинка випала б!.. Їсти хочу. Хочу їсти. Мене можуть з’їсти теж.
Треба літати та їсти, їсти, щоб літати, грітися на сонці…
Сніг ліпиться до чорного шкла. Голі шиби й скляна коридорна тиша. Маніпуляційна - крижане молоко океану Соляріс у склянці - пульсує у шпарці причинених дверей, живиться неживою, якоюсь штучною тишею з коридора й чорною морозяною тишею з ночі - через шпарку прихиленої кватирки.
Сонний жалісний дитячий плач прокочується жаскою хвилею первородного відлуння - північ, час уколів. Антибіотики. Якесь глевке слово.
Асоціюється зі шкільним курсом ботаніки.
«Симбіоз гриба та водорості»… Синьозеленої…
Мертвий телефонний автомат на стіні - немов пляма від приплюснутої мухи. Безодня потойбіччя у слухавці - ніби точиться чорною пусткою ота морозяна ніч.
Страшний лемент раптом уриває сичання пустки. Суїцидна слухавка вішається на дро ті. Все одно через той плач вже не почуєш або нента.
То «кімната підкидьків» навпроти сестрин ського посту крає просяклу медикаментами нічну тишу пронизливим зумером голодного крику.
Заспані сестри шкандибають з пляшечками в руках до кімнати, де голі дитячі ліжка й завжди горить різке світло.
Крик покинутого немовляти - знайди, якого не народили, а просто виплюнули, жбурнули у цю скляну пустку, - роздирає нутрощі крутого узвару півночі.