Оріноко

Аркадій Фідлер ОРІНОКО Пригодницький роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Художник Л. СЕЛІЗАРОВ}

1 ЗУСТРІЧ НА МОРІ

Покинувши безлюдний острів — наш острів Робінзона, як я його назвав, — ми вже дві доби пливли, тримаючи курс прямо на схід, і щоранку бачили перед собою червоний диск сонця, коли воно виринало з-за океану. Скільки око сягало, на океані не видно було жодного корабля; це підбадьорювало нас. Вітер і хвилі були північно-східного напрямку і, хоч невмілі руки піднімали паруси, а зустрічні течії утруднювали плавання, все ж наша шхуна непогано просувалася вперед.

Протягом першого і другого дня ми бачили досить гористий материк: узбережжя тієї частини Південної Америки, вірніше, Венесуели, яке нерівною смугою простягалося на півдні.

Вождь Манаурі та інші індійці шукали поглядом на далекій землі знайому гору, під якою, запевняли вони, лежали їх села. Називалася ця гора Горою Шулік.

— А чи впізнаєте ви її здалека? — сумніваючись, запитував я. — Адже нас відділяє од суші багато миль! Там верхів'я гір схожі одне на одне, як близнюки.

— Впізнаємо, Яне, свою гору, впізнаємо! — відповідав Манаурі аравакською мовою, а мої молоді друзі Арнак і Вагура, що чотири роки пробули в англійській неволі, як завжди, перекладали мені слова вождя на англійську мову.

— Може, підійти ближче до берега? — підказав я.

— Ні, не треба! Там можуть бути підводні скелі, неважко й розбитися… Гору Шулік ми впізнаємо й так. Вона має особливий вигляд, її видно здалека…

О, як хотіли ми побачити цю гору, провісницю кращих днів! Ми розуміли, що там, у селищах араваків, закінчиться наше нещастя. Там мої індійські друзі після вдалої втечі з жахливої іспанської неволі на острові Маргарита будуть знову серед своїх, там і шестеро негрів, теж колишніх рабів, що тепер пливли з нами, напевно знайдуть у гостинного племені притулок і захист. А що ж буде зі мною? Я — матрос із розбитого каперського корабля, викинутий хвилями на безлюдний острів, де майже півтора року прожив, як Робінзон, з двома молодими араваками, Арнаком і Вагурою, розраховував на те, що, потрапивши на південно-американську землю, легко зможу за допомогою індійців добратися до англійських островів на Караїмському морі.

Я був певен, що ці індійці не обмануть моїх надій і охоче, від щирого серця, допоможуть мені, бо нас зв'язала надійна, міцна дружба, скріплена жахливими подіями останнього тижня перебування на безлюдному острові.

Це була боротьба на життя і смерть. У погоні за невільниками до нашого острова припливла швидка шхуна. Озброєні рушницями іспанці з собаками, вимуштрованими в полюванні на людей, вважали, що швидко справляться з неозброєними невільниками. Але коса натрапила на камінь.

Я очолив утікачів і, озброївши їх, не дав їм загинути. Мною керувало не тільки сердечне співчуття до їх неволі, — я одночасно захищав і своє власне життя.

В запеклих сутичках з ворогом полягло багато наших людей. Одинадцять чоловік загинуло, але під кінець бою наша взяла. Ми перебили всіх іспанців і захопили їхню шхуну.

І ось, на здобутому кораблі, сповнені доброї надії після завойованої перемоги, ми розрізали хвилі Караїмського моря, держачи курс до рідного краю визволених індійців. Чи варто було дивуватись тому, що колишні невільники так нетерпляче хотіли побачити в далечині на морському березі Гору Шулік — провісницю їх волі? Не дивувало й те, що майже кожний з нас протягом цих двох днів плавання крадькома позирав назад — чи не переслідує нас нова погоня месників з острова Маргарити. Але доля усміхалася нам. Море було спокійне, далечінь — чиста, вітри — сприятливі.

Надвечір другого дня я наказав убавити паруси, щоб у темряві не натрапити на якесь підводне лихо. Біля керма стояли поперемінно Манаурі і Арнак. Ніч минула спокійно, без пригод.

На світанку третього дня на палубі раптом почулися голосні крики чимось переляканих людей.

— Іспанці! — лиховісне слово наче грім прорізало повітря.

— Переслідують нас!

— Погоня!

— Втікаймо!

Навіть ті, хто ще спав, швидко схопилися. Я вмить прибіг до керма. Біля нього пильнував Арнак.

— Там! Там вони! — швидко пояснював мені хлопець, вказуючи рукою на північ.

Усі з жахом дивилися туди.

Ніч наближалася до кінця. В блідому світлі світанку, що вставав над морем, у туманній далині виднілися обриси примари — ні, не примари. То був корабель, велика трищоглова бригантина. В напівтемряві вона здавалася загрозливо великою. Бригантина йшла в тому ж східному напрямку, що й наша шхуна, за якихось три чверті милі, а може й менше від нас.