Дрімучі ліси далекої Віргінії вночі теж сповнені різних голосів; у сухих хащах безлюдного острова, який ми нещодавно залишили, також вигукувало щось уночі, але все це не можна було порівняти з какофонією пронизливих криків, які я чув зараз над цією річкою.
Індійці звикли до такого галасу і зовсім не звертали на нього уваги.
— Це, мабуть, цвіркуни, — сказав я, — так сичать, що аж вуха роздирає?
— Так. Цвіркуни та інші комахи, — відповів Манаурі.
Якась потвора грізно занявчала.
— Це дикий кіт? — мимоволі здригнувся я.
— Ні. Це листяна жаба.
Раптом розлігся якийсь стукіт, нібито коваль з усієї сили бив молотом по косі.
— А це що? Птах?
— Теж жаба, тільки річкова.
Несподіване приглушене кумкання, потім плескіт води. Манаурі з хвилину прислухався, думав.
— Не знаю, що це, — визнав він. — Може, великий водяний щур…
— А більших хижаків тут немає?
— Може й є.
Вождь спокійно поглянув навкруги, обвів поглядом гущавину і ствердив:
— Але саме тут їх напевне немає…
У цій місцевості було безліч — тисячі, мільйони — комарів. Це було страшенно неприємно. Комарі хмарами оточували людину, безжалісно жалили її. Індійці, мабуть, звикли до цього, тому досить мужньо зносили муки і терпеливо давили комарів на тілі. А я майже очманів. Нарешті не витерпів — одійшов від прибережних заростей на сто кроків і виліз на піщаний пагорок. Тут — ніби рукою зняло. Задоволений, я зручно всівся на піску і чекав.
Хмаринки почали клубочитися і пропливати по небу, час від часу закриваючи місяць. Тоді ставало зовсім темно. Хоч добрий Манаурі і заспокоював мене, твердячи, що тут напевно немає хижаків, але я був досить досвідченим мисливцем і ні на хвилину не забував, що лісові хащі — батьківщина всякої кровожерливої погані. Тому я наказав добре перевірити порох на поличках пістолетів, щоб бути напоготові.
І добре зробив. Саме в той час, коли місяць зайшов за хмари, я, уважно вдивляючись у темряву, помітив між найближчими двома кущами якийсь підозрілий рух. Примара, обман зору? Але ж ні! Серце закалатало швидше, сумніву не було; там виразно промайнула тінь. Я обережно вийняв із-за пояса пістолет і навів його на звіра.
Проте одразу ж завагався: чи варто стріляти, адже постріл розбудить усю околицю, а наше становище поки що не з'ясоване.
Звір, судячи з того, як він рухався, не відчував моєї присутності. Він скерував усю свою увагу в напрямку річки, де відпочивали мої товариші. Мені здалося, що він був досить високий, хоч у темряві я не міг добре роздивитися. Припускав, що це скоріше велика мавпа, ніж звичайний чотириногий звір.
Стріляти чи не стріляти? Я все ще вагався. Відстань між нами була невелика — всього кілька десятків кроків. На всякий випадок я звів курок пістолета. Курок тихенько клацнув, але цей звук дійшов до чутливого вуха звіра. Сполоханий, він шмигнув у зарості — тільки я його й бачив.
Мені вже набридло сидіти на самоті. Йдучи до річки, до індійців, я думав про цей багатий, привабливий і грізний край, куди закинула мене доля. Це вже був не мій безлюдний, ідилічний острів, де після знищення удава та приблуди ягуара я жив серед нешкідливих звірів, остерігаючись лише незначної кількості отруйних змій. Тут зовсім інше! Лісова хаща кишіла безліччю диких тварин, звірі були тут якісь особливо зухвалі і крикливі.
Я розповів товаришам про звіра, якого побачив на пагорку, і про мої здогадки.
— Мавпа? — здивувався Манаурі. — Цього не може бути.
— А що ж то було?
— Якийсь інший звір. Може, тапір?
— А хіба тапір високий?
— Досить високий і важкий.
— А мені він здався спритним, а не важким.
— Може, це пума? Він не світлого кольору?
— Ні, скоріше темного.
— Тут таких великих мавп немає. Вони живуть на деревах! По землі ходять дуже рідко…
Незабаром повернулися наші посланці. Неприємні вісті, які вони принесли з верхньої течії річки, дуже нас пригнітили: всі чотири аравакські села теж виявилися безлюдними, як і селище над озером. Там не залишилося жодної живої істоти, а хатини та курені здебільшого були завалені або давно знищені.
— То, може, не варто зараз і корабель проводити в затоку! — зауважив хтось із сумнівом.