Коли закінчилася церемонія привітання, Манаурі наказав завести гостей до двох призначених для них хатин, що стояли в такому місці, де легко можна було стежити за ними з усіх боків удень і вночі. Одночасно він наказав занести їм доволі їжі і напоїв, а також дров для вогнища.
Розвідники, вислані за межі селища, нічого підозрілого поблизу не виявили. Я відіслав їх знову, на цей раз набагато далі, щоб вони оглянули весь наш півострів, а також протилежний берег озера. Звідти прийшли акавої, і тому я послав через озеро Арнака, наказавши йому, щоб він ішов по їх сліду доти, доки не смеркне.
Потім я провів нараду з Манаурі і вождями.
— Акавої, — сказав я, — найчастіше, мабуть, нападають на світанку, коли сон найміцніший. Ми на всю ніч виставимо варту в самому селищі і за його межами, на що кожний рід виділить людей.
— Білий Ягуаре, чи не думаєш ти, що в лісі є ще акавої? — запитав Мабукулі.
— Я знаю поки що стільки, скільки й ви. Але мені щось підказує, що прибуло їх більше, ніж вісім.
— А я б голову дав на відсіч, що більше! — заявив Конауро.
Майже всі поділяли цю думку, і не тому, що страх має великі очі: всі ясно усвідомлювали собі загрозу небезпеки, яка нависла над нами. Поміж племенами Гвіани і південно-східної Венесуели ходили дуже страшні чутки про хоробрість акавоїв, про їх вічну жадобу крові і нелюдську жорстокість. Аравакські вожді не перелякалися на смерть тільки тому, що непохитно вірили в мою добру зірку і довіряли мені.
— Чи немає серед наших людей таких, що знають мову акавоїв? — запитав я.
— Ні, таких нема, адже жителі Серіми і Кумаки тільки два роки тому примандрували сюди з півночі, з узбережжя Караїбського моря, і ніколи ще не зустрічалися з акавоями.
— Це погано! — задумався я. — Ті восьмеро, яких я вважаю шпигунами, мають намір погостювати у нас трохи, як мені здається, поки не винюхають усього, що їм треба. Добре було б мати когось, хто б підслухав їхні розмови.
— Немає такого, — знизав плечима Манаурі.
— Є! — вирвався Мабукулі. —А Фуюді?!
Фуюді, що належав до найближчого почту головного вождя Конесо, перший аравак, з яким ми познайомилися біля самого гирла Оріноко у варраульському селі Єкуана, походив з півдня, він жив над річкою Померун і прибув сюди тільки рік тому.
— Справді, Фуюді! — підхопили Конауро і Які. — Він розуміє по-акавойськи, ми добре знаємо це…
Фуюді, який у свій час не захотів залишити Конесо, все ще був у Серімі.
— Може, він захворів багряною хворобою? — запитав я.
— Ні.
— В такому разі, вождю, — звернувся я до Манаурі, — пошли зараз же до Серіми гінця з наказом для Фуюді, щоб він негайно, ще цієї ж ночі, прибув до нас… Нарешті й у Серімі треба навести порядок: всі хати, в яких були хворі, слід негайно спалити, можливо навіть завтра вранці.
— Добре, Яне.
Під час обговорення питання про те, як найкраще стежити за вісьмома акавоями, Мабукулі, Які і Конауро почали чогось крутити носом і проявляти незадоволення.
— Сам Білий Ягуар визнає, — доводив Конауро, — що це шпигуни. Немає сумніву в тому, що це наші вороги. Убивши їх зараз, ми ліквідуємо нарив, що виник на нашому тілі. Усунемо небезпеку — і одночасно помстимось за смерть наших мисливців, які загинули минулої сухої пори в горах.
— Так, убити їх! — сказали разом Які і Мабукулі.
Манаурі відсахнувся, наче вжалений змією. Він мовчав, сопів і лютим поглядом міряв своїх вождів. Тривало це довгу хвилину, поки він не промовив:
— Люди ви, здається, дорослі, але міркуєте, як діти. Ми не дикі звірі, щоб не шанувати мандрівних торговців! Хіба ніхто не бачив, як Манаурі від імені усієї Кумаки дружньо, по-гостинному приймав прибулих? Чому ж ви мене так ображаєте, ви, мої друзі і вожді, тим, що безсоромно вимагаєте, щоб я став підлим і не виконав своїх обіцянок? Невже ви хочете мене знеславити?
Головний вождь розлютувався не на жарт, а я в душі радів, бо бачив у його справедливому гніві наслідки і свого впливу. Його обурення вожді сприйняли спокійно, з деякою покірністю, тільки Мабукулі, найближчий друг Манаурі, сказав:
— А якщо акавої виявляться зрадниками, тоді що?
— Це вже інша справа. Тоді знищимо їх!
— Щоб тільки не було пізно, — буркнув застережливо Мабукулі.
Вожді подивилися на мене, ніби все ще сподіваючись, що я підтримаю їх, але даремно. Я цілком погодився з думкою Манаурі, додаючи, що восьмеро гостей повинні жити ще й тому, щоб можна було якось виявити сховище інших акавоїв, якщо вони взагалі перебувають десь поблизу.