— І ти напевно знаєш, що вони питали саме про мене? — запитав я сина Катаві, сам собі не вірячи.
— Так, про тебе! Я не дуже зрозумів їх, але вони весь час повторювали ім'я Білого Ягуара… і ще якесь інше…
— Може, Джон Бобер?
— О, саме так! Джон Бобер.
Не було сумніву, що ці англійці знали мене і пливли до мене. Ця звістка, звичайно, дуже мене схвилювала. Я відчув занепокоєння. Якого біса вони хочуть від мене, чого шукають у цих безлюдних нетрях? Може, мені загрожує якась небезпека з їх боку?
Події у Віргінії, що відбулися три роки тому, ожили в пам'яті. Зухвалі самодержці цієї колонії, пани, що володіли величезними ділянками землі, уповноважили тоді лорда Данбері без будь-якого на те права загарбати землі в долині ріки Потомак, заселені протягом кількох поколінь мужніми першовідкривателями цього материка. Між іншим, і наша родина жила там. Коли загарбники силою захотіли забрати у нас нашу ж власність, доведені до відчаю люди взялися за зброю, а мене вибрали керівником одного з загонів. Але нас зім'яла перевага ворога, ми зазнали поразки, а мстиві пе реможці не скупилися на шибениці. Мене переслідували, як дикого звіра, але я втік до гирла річки Якуба, а звідти щасливо потрапив на каперський корабель. Отак доля і завела мене на безлюдний острів на Караїбському морі, а потім загнала в оці ліси над рікою Оріноко.
Може й тепер гордовиті віргінські лорди, дізнавшись про моє існування, хотіли схопити мене в свої страшні лапи? Я знав про їх лютість, але, подумавши, вирішив, що мстити мені з їх боку не було ніяких підстав, бо я вже давно перестав бути грізним для них. Але загадка залишалася ще більш таємничою: чому ж тоді англійський бриг приплив до мене, в цю пущу?
— Що ти думаєш про них? — запитав я сина Катаві. — Це наші друзі чи ні?
— Думаю, що друзі, — відповів той.
— А скільки моряків на судні?
— Може, три рази по стільки, скільки пальців на руках, і то більшість білих моряків, паранакеді…
В цей момент повітря розрізав гул гарматного пострілу. Він пролунав з боку ріки Ітамака, там, де була протока між озером Потаро і річкою.
— Їх треба впустити до нашого озера, — наказав я Манаурі. — Надішли кілька ітауб, нехай на канатах затягнуть судно до затоки.
— Яне, — сказав вождь застережливо, — ти певний, що це наші друзі?
— Ти ж сам чув, що говорив син Катаві. Отже, схоже на те, що це наші друзі, але обережність не пошкодить!
В той час, коли шість нових човнів помчали до гирла озера, я покликав до себе Вагуру і сказав йому по-англійськи:
— Я не знаю, хто ці англійці і чого вони хочуть від мене. Але ми повинні бути напоготові! Шкода, що в селі немає Арнака, він пригодився б. Збери, з відома Манаурі, кількох найздібніших воїнів, по можливості з нашого роду, і з цим добре озброєним загоном будеш біля мене так само, як у Серімі під час перебування іспанців. Тримайся завжди поблизу мене.
— Яне, що це значить? — запитав Вагура, ніби скаржачись. — Десь біля річки чекають нашої загибелі акавої, і ці восьмеро теж із задоволенням кинулись би нам до горла, а тепер ще цілий корабель з невідомими людьми звалюється на наші плечі. Від кого ж в першу чергу захищатися, Яне? Чи не забагато вже нам цього? — запипитав юнак, вдаючи занепокоєння, і відразу ж пирснув сміхом.
— Трохи забагато, ти маєш рацію, голова може заболіти, та аби вона залишалась на плечах!..
У хаті я наказав Лясані витягнути і швидко вичистити мій іспанський капітанський мундир. Я по-святковому вбрався, навіть взув чоботи… Збоку причепив шаблю і, звичайно, засунув за пояс срібний пістолет, досипавши на поличку свіжого пороху.
В цей час на краю озера показався бриг. Перехід через протоку був не важкий, бо там було досить глибоко. Вітру майже не було, але передні паруси були нап'яті, і тому в цьому тісному зеленому оточенні судно здавалося якимсь казковим, з іншого світу, викликало подив і острах. Бриг пришвартувався повільно, величаво. В цій пущі я вже настільки одвик від цивілізації, що вигляд чудового корабля зворушив мене до глибини душі, навіть розчулив. Під впливом несподіваної, якоїсь незвичайної гордості я відчув, що повіки у мене стали вологими.