— Молодий чоловіче, — сказав він, коли я закінчив, — ви поляк, це правда?
Я засміявся:
— Який з мене поляк? Навіть десяти польських слів не знаю. Хоч мати моя народилася в Польщі, а мій батько мав у собі щось польське від мого прадіда, баби й прабаби наші були корінними англійками, а я виховувався в англійському дусі, у виключно англійському оточенні. Я — англієць!
Він задумався, поволі затягуючись сигарою, часто випускав дим, щоб відігнати комарів. Потім сказав:
— Становище індійців над Оріноко не можна порівняти з тим, що діялося на півночі. Ви самі, про це сказали. Ви також правильно оцінюєте торговий характер нашої колонії в Гвіані і знаєте, що ми, англійці, ніколи не вважали індійців робочою силою для плантацій. Якщо ми будемо колись створювати плантації, то привеземо сюди негрів, а індійців залишимо у спокої, тільки посунемо їх трохи далі, в глибину пущі. Ви, однак, помиляєтеся відносно іспанців і недооцінюєте небезпеки з їх боку. Сьогодні вони тут слабкі, але чи означає це, що вони завжди будуть такими? За кілька років це може докорінно змінитися. А які вони жорстокі гнобителі індійців, ви знаєте краще за мене. В нашій історії траплялося так, що, згідно з високими державними інтересами, ми повинні були підкоряти індійські племена, але це не береться до уваги тут, на півдні. Повторюю: ми підкоряли, але ніколи не допускали жорстокості.
Він говорив з якоюсь пишномовністю і, хоч залишався в межах доброго тону, однак хвастовито, з переконанням правоти свого твердження, і не допускав, що хтось міг би думати інакше. Кров ударила мені в голову, але я стримався і закусив губи. Тільки за хвилину відповів йому:
— Це було, якщо я не помиляюся, в 1644 році, отже, майже сто років тому. Індійці у Віргінії стали для колоністів, яких ставало дедалі більше, нестерпним тягарем тільки тому, що вони існували. Було вирішено завдати тубільцям остаточного удару. Щоб успішніше це виконати, колоністи, всі колоністи в усіх прикордонних околицях вдалися до підлої брехні: всі як один змінили своє ставлення до індійців і вдавали з себе щирих приятелів, щоб виманити індійців з укриття. Хитрість, викликана високими державними інтересами, повністю вдалася, і почалося остаточне винищення народу погаттано. Колоністи, як це вже не раз бувало раніше, мордували всіх: жінок і навіть дітей, звичайно, все заради високих державних інтересів.
Індійці захищалися відчайдушно, але даремно, і один з останніх переможених був їх вождь Опенчаканук, брат давно вже померлого Погаттана. Старого якимсь дивом не вбили в бою, взяли в неволю і затягли до Джеймстоуна. Тут наш губернатор видумав для нього незвичайну смерть. У місті, в центрі площі, він наказав збудувати клітку і мов звіра посадив у неї невільника на посміховище юрби.
Прохожі справді не жалкували індійцеві глузувань і презирства, багато хто з них плював на старого і штовхав його киями. Губернатор засудив вождя на голодну смерть, і Опенчаканук через деякий час помер від виснаження… Єдиною його виною, яку мусили визнати наші історики, було те, що сивий вождь боровся до останньої хвилини за свою землю і свій народ. Ні, сер, ми, англійці, ніколи не були жорстокі до індійців, ніколи, правда?
Капітан вислухав мою розповідь спокійно, навіть з відтінком гумору. Довго дивлячись на мене крізь клуби диму з сигари, він нарешті потягнувся, голосно позіхнув і сказав з невиразною посмішкою:
— Well, містер Бобер, ви, добродію, вперті і напевно сьогодні нервові через неясну ситуацію з цими акавоями. Завтра продовжимо розмову. Добраніч, молодий чоловіче!
— Добраніч, містер Повелл. Не забудьте сьогодні виставити на палубі брига пильну варту! І накажіть перевірити рушниці та пістолети!..
Була вже ніч, коли повернувся один з човнів, висланий після обіду за вісьмома акавоями. Розвідники повідомили, що акавої, випливши з озера на річку, спустилися вниз по Оріноко, але, не допливши навіть до Серіми, причалили, щоб в укритті перечекати до вечора.
Наші розвідники вийшли на берег, щоб переконатися, чи не було там більше акавоїв: їх таки не було. Коли стемніло, ті восьмеро сіли знову в човни і попливли тепер назад, уверх по річці; минули протоку між річкою і нашим озером і весь час веслували далі, на жаль, наші загубили їх з очей у темряві. Отже, один наш човен повернувся до Кумаки, другий залишився в протоці.
Ця звістка лише підтвердила наші припущення, що табір акавоїв був десь у верхній течії річки.