Я повернувся до своєї хатини. Лясана, почувши мої кроки, зараз же підвелася, щоб роздути пригасле вогнище. В одному кутку спав Арнак, у другому Вагура і Педро, двоє нерозлучних друзів. У міцному, здоровому сні молодих людей, стомлених тяжкою працею, всі вони тримали руки на рушницях та іншій зброї. Вони були напоготові, як і більшість жителів Кумаки цієї ночі. Незважаючи на бойову зброю, від них віяло якимсь спо коєм, обличчя були лагідні і довірливі. Молоді індійці сліпо вірили мені, і мене зараз пройняло дивне зворушення і велике бажання присягнути собі в душі, що їх довір'я я не зраджу. Я пригорнув Лясану і, впавши на постіль, одразу заснув міцним сном, наче події останніх днів прикували мене до землі. Потім мене довго будили, поки я прокинувся. Ще уві сні я відчув незвичайне хвилювання цих людей. Їх було кілька, всі вони стояли наді мною. Біля Лясани — Манаурі, Мабукулі, Фуюді і ще кілька воїнів. Заповнили цілу хату. І весь час люди прибували.
— Яне! — почув змінений голос Манаурі. — Вставай! Акавої вирушили!
Я вмить прокинувся, сон як рукою зняло. Зірвався з місця.
— Де вони?
— На річці.
— На річці?
— Так, попливли вниз, минули наше село, потяглися в бік Серіми.
— Ви перевірили, скільки їх?
— Пройшло вісімдесят. Стільки нарахувала в темряві наша варта. Вони були на дев'яти човнах.
— Коли пропливли?
— Тільки що. Далеко ще не відійшли. Я наказав збудити все село.
— Добре. Хто-небудь поплив за ними?
— Так, два човни, що були на річці.
Вагура і Педро вже теж прокидалися, Арнак ще спав, як убитий: бідолаха дуже втомився після попередньої безсонної ночі і надзвичайно гарячого дня. Я обережно трусонув його за плечі і сказав на вухо м'яко, але голосно:
— Арнак, хлопче коханий! Вставай, почалося!
Він широко розплющив очі.
23
БИТВА НА РІЦІ
У Кумаці гуділо, як у вулику. Серіма в небезпеці! У всіх була одна думка: акавої дізналися, що ми в Кумаці готові до відсічі, отже, вони вирішили напасти не на нас, а на Серіму. Мабуть, вони довідалися, що небезпека епідемії там уже минула. Треба було негайно допомогти землякам. Незважаючи на поспіх і темряву, серед воїнів не було метушні, бо кожен із них знав заздалегідь, в який човен йому треба було сідати.
Моя ітауба, в якій були люди нашого роду, вирушила першою. Ми мчали з шаленою швидкістю. Блискавично пропливли озеро, залишивши за собою протоку. На річці треба бути пильним! Треба напружувати зір, щоб не потрапити в пастку. Навколо панувала тиша, небо було чорне, без зловісної заграви.
Раптом попереду вималювалося щось схоже на човен. Я тихо наказав воїнам перестати гребти. Без сумніву, щось рухалось перед нами, і вже було чути приглушений, квапливий плескіт весел. Прямо на нас швидко мчав човен.
— Хо! — відізвався я тихенько.
Ті у відповідь також кашлянули.
Це був один з наших трьох човнів, який ще раніше вартував на Ітамаці. Близько півночі вони помітили акавойські човни і тепер поверталися з важливою новиною: акавої не напали на Серіму, минули її і попливли далі до Оріноко.
Ми зітхнули з полегшенням. Небезпека обминула Серіму, допомога виявилася зайвою.
— А де два інші яботи, що стояли з вами на річці? — запитав я.
— Пливуть слідом за акавоями.
— Це добре!
Тимчасом припливали з Кумаки інші ітауби. Всіх їх ми затримали біля себе і повідомили про стан речей.
— Нам не залишається нічого іншого, як повернути в Кумаку, — сказав Манаурі, радий цьому.
— Так, повертаємо! — згодився я. — Тільки треба точно знати, куди попливуть акавої, — вниз за течією Оріноко чи вгору, що, зрештою, мало правдоподібно!
— Правильно! Третю яботу, що тільки-но повернулася, ми вишлемо знову за ними.
Екіпаж цього човна був не дуже задоволений дорученням головного вождя, і люди щось бурмотіли собі під ніс.
— Ви не думайте, — попередив я, — що небезпека зовсім минула. Ми не знаємо намірів акавоїв, а вони щось задумали, це точно! Ми повинні послати ще не одну, а дві яботи. Нехай стежать за ними чотири човни і повідомляють нас про рух акавоїв. Про ці події треба сповістити всіх араваків, які живуть нижче Серіми, над річкою Ітамакою і Оріноко.
— Вони дізнаються про все ще цієї ночі, — пообіцяв Манаурі.
У піднесеному настрої воїни поверталися до селища. Вони заслужили відпочинок, але, на жаль, дуже швидко стали безтурботними. Після подій останніх днів це до певної міри було природно і зрозуміло, але разом з тим і небезпечно. Я дуже добре знав, як швидко індійці забувають про завтрашній день і легко стають безтурботними. Цьому треба було запобігти, і, повертаючись назад, я висловив свої побоювання старшинам.