Я відвів курок мушкета. Але нам ніщо не загрожувало, пума не збиралася нападати. В її боку вже стирчало дві стріли, які хоч і не завдали смертельної рани, але нагадали про небезпеку від людини. Хижак утікав щосили, як вихор.
Він пробіг од нас за тридцять кроків. Я не хотів стріляти, щоб не робити шуму без особливої потреби. Зате Лясана, яка стояла біля мене, випустила стрілу. Вона влучила в звіра, але тому, що хижак біг швидко по стовбуру дерева, стріла трохи відстала і застряла у нього в животі. Пума тільки загарчала. За кільканадцять кроків од нас росло старе мора-дерево, крислате і високе. Хижак вискочив на нього і почав підніматися вгору, сподіваючись заховатися там від переслідувачів.
Кілька мисливців без вагання вилізли па найближче сусіднє дерево і з нього почали засипати звіра градом стріл. Звір був справді живучий, як кіт, але вже не мав сил утікати далі. З багатьма стрілами в тілі він нарешті зовсім ослаб і скотився на землю, де під ударами палиць закінчив своє розбійницьке життя.
Смерть пуми була для індійців величезною радістю. В захопленні вони почали пустувати, як діти, і танцювати навколо звіра, вигукуючи погрози і образи на адресу мертвого хижака. Пришкандибав Арасибо і також взяв участь у цьому незвичайному танці, але незабаром перервав усякі закляття і наказав занести звіра в табір.
— Не дивуйся, — пояснив він мені, — що воїни так розійшлися. Тепер вони переконані, що акавоїв розіб'ють вщент.
— Це пума вселила в них таку впевненість? — запитав я.
— Звичайно! Цей хижак уособлює в собі ворога, а ми перемогли його. Ворог розтоптаний. Тепер ми його з'їмо!
Крім магічної допомоги, яка нібито випливла з вбивства пуми, ми мали ще й іншу більш відчутну користь: м'ясо пуми для індійців було чудовим делікатесом. Незабаром я сам переконався, що вони хвалили його не без підстав.
Мавп було вбито вісім, у тому числі, на жаль, три самиці. Мавпенята трималися за їх шерсть. Вони при падінні не зазнали ніяких ушкоджень, і мисливці хотіли вбити їх теж на їжу, як і їх матерів, але цьому рішуче заперечила Лясана. Пройнята жалістю, вона вихопила мавпенят з жорстоких рук чоловіків і занесла їх у човен, щоб їх виховати собі.
Цього вечора всі смачно і досхочу наїлися. Було ще зовсім видно, і я наказав індійцям лягти поспати, але нікому не хотілося і ніхто не поспішав до сну. Наступного дня, а може, навіть і цієї ж ночі, нас чекали важкі переходи і страшний ворог, але воїни були спокійні і сповнені бойового духу. Таємні сили, як думали індійці, сприяли нам і надихнули наш похід великою надією. Люди рвалися до перемоги.
Запевнення варраулів, ніби у нас було багато часу — чотири-п'ять годин — для відпочинку, не дуже мене переконували. До Каїїви, через рукав Гуапо, було приблизно тридцять миль. На випадок якоїсь перешкоди по дорозі і непередбаченої втрати кількох годин ми могли б запізнитися з допомогою. Щоправда, акавої, які пливли головною течією Оріноко, мали довший шлях. Пливучи протягом багатьох годин проти течії і не відпочивши цієї ночі, вони, напевно, зможуть добратися до Каїїви тільки на світанку.
Сидячи біля вогнища, я думав про все це, і мене охоплював дедалі більший сумнів. Сонце заходило в кривавій заграві, темні сутінки огортали пущу і лягали на воду так само, як смуток в цю незвичайну хвилину на мою душу. Наша бездіяльність ставала для мене нарешті нестерпною. Я розповів про свої хвилювання друзям, які відпочивали біля мене, і наказав покликати варраула Кураная.
— Послухай! Як ти гадаєш, коли нам треба вирушати? — запитав я його.
— Хіба я знаю? Може, за дві-три години. Пізніше вийде місяць і буде видно…
— Небо весь час ясне. А при світлі зірок хіба не можна гребти?
— Можна, тільки це непотрібно, бо часу вистачить. Попливемо пізніше, при світлі місяця зручніше…
— А що коли якась біда спіткає нас дорогою?
— Яка біда? — на його обличчі вималювалося недовір'я.
— Ну, хоча б ті стовбури дерев, що пливуть з верхів'я річки. А Гуапо, як ти пояснював, досить вузьке. Якщо утвориться завал з цих стовбурів, то скільки ми витратимо часу на перенесення човнів? Скажи?
Куранай не приховував свого збентеження і почав мимоволі чухати голову.
— Про це я й не подумав, — сказав він стиха.
Арнак схопився з землі і закричав:
— Яне, пливемо зараз! Ми нажерлися по горло і добре підкріпилися. Досить бити байдики!..
І справді, через десять хвилин, зарядивши рушниці, ми вирушили всією флотилією, просуваючись один за одним слідом за ітаубою варраулів. Коли ми пропливли затоку і в'їхали в справжнє Гуапо, де обидві стіни гущавини звузилися в прохід, не ширший за сто кроків, надійшла ніч. Але було не зовсім темно. Безліч зірок сяяли на небі і відбивалися у воді. В міру того, як повітря охолоджувалося, з теплої води йшла пара, яка швидко густішала, і незабаром туман уже не дозволяв бачити далі, ніж на відстань кинутого камінця. Треба було зменшити швидкість, але ми втішали себе тим, що, мабуть, такий же туман утруднить плавання акавоям.