— А якщо на головній річці туману немає? — буркнув негр Мігуель.
Це було шалене плавання, кошмарна гонка. Ворог, так само, як і ми, мчав до тієї ж мети за кільканадцять миль від нас збоку, і думка про це ні на хвилину не переставала нас турбувати і шпигати, ніби шпорами.
Нетерплячою уявою ми забігали вперед, в Каїїву, і знали, що наше запізнення — це загибель друзів, а може, й нас самих. Кожний плавучий стовбур, який перегороджував наш шлях, ставав зловісною плямою, кожна перешкода була нашим ворогом. Варраули вдало нас проводили, але й вони не завжди гладко обминали перешкоди.
Пізніше, коли зійшов місяць, пливти стало легше, хоч туман безперервно висів над річкою. Години минали в повному мовчанні, тільки ритмічний плескіт весел тихо вибивав монотонний такт, ніби годинник великої долі. Можна було сказати: не люди просувалися в туманній мряці, а якісь привиди, лісові духи, і справді в наших серцях була така велика завзятість, що ми не відчували ні втоми, ні тягаря важкої праці.
Коли на ранок мряка почала рідшати і трохи половіти невловимою блідістю, провіщаючи близький світанок, ми пропливали біля хатини рибалки, що тут проживав. Каїїва була недалеко, здається, за поворотом, за якісь дві милі, там, де рукав Гуапи з'єднувався знову з головним руслом Оріноко. Село Оронапі лежало на острові, оточеному з одного боку великою річкою, з трьох інших — рукавом Гуапо і дальшими її заплавами.
Ми застали рибалку на березі саме тоді, коли він збирався йти ловити рибу. На наше запитання він відповів, що порядку і спокою в селі ніхто не порушував, було тихо, як завжди, і дивувався нашій тривозі.
— Слава богу! — зітхнув Педро, — Ми встигли!
25
НА ОСТРОВІ КРИВАВОГО ЖНИВА
За кілька хвилин ми підходили до повороту річки, і тут раптом нам з переляку аж дух забило. Ми почули приглушені віддаллю крики, а на обрії з'явилася заграва: це палала хата з сухого очерету. За першою загравою з'явилися інші, і незабаром усе небо жевріло від червоного блиску, — сумного провісника катастрофи, що пробивався через завісу туману.
Тримаючись один одного, ми пливли щодуху аж до повороту. Там, в тіні берега, зупинили човни і дивилися на жахливе видовище. Могли вже розпізнати окремі деталі, бо туман рідшав, а від заграви стало ясніше.
На острові, який лежав не менше як за триста кроків од нас, догоряло кілька хат. При зловісному світлі пожежі діялися жахливі речі. Збройний опір, якщо варраули взагалі чинили опір, вороги, мабуть, зламали, і тому в районі Каїїви, що був найближче до нас, тепер ішло дике полювання на людей по хатинах, ще не охоплених пожежею. Скрізь на острові, близько десяти гонів завширшки, жителі рятувалися втечею, а напасники переслідували їх і ударами палиць збивали з ніг. Це було справжнє пекло насильства, розпачливих вересків, запеклих сутичок. Акавоям потрібні були живі полонені, але при сутичках не обходилося без кровопролиття на землі: то тут, то там лежали трупи.
В метушні важко було розібратися, де були головні сили ворога і як на нього краще вдарити, отже, я наказав швидко пробитися на сушу через звисаюче гілля прибережних дерев. Там разом з командирами екіпажів, а також з Фуюді і Педро ми видряпалися на найближчі дерева. З висоти краще можна було оглянути всю Каїїву, незважаючи на поодинокі хмаринки туману.
З першого ж погляду ми зрозуміли загальне становище і хід подій. Акавої напали на острів з двох боків. Одну половину людей вони висадили на березі головної річки, а з другою зайшли з тилу, з боку пущі, тобто берегом рукава Гуапо. І тут і там стояли їхні ітауби, а також усі човни варраулів, заздалегідь хитро захоплені акавоями, щоб позбавити жителів можливості втекти з острова.
На обох пристанях було по чотири-п'ять вартових. Їх головним завданням було не так пильнувати човни, як насамперед в'язати полонених, яких поспішно приганяли до них з селища. На нижньому віддаленому кінці острова, що ховався ще в темряві і був закритий пеленою туману, відбувалися загадкові події. З шуму, що доносився звідти, можна було зробити висновок, що там ще точилася боротьба. Це, мабуть, захищалась якась купка вар-раулів, до цього часу не переможена.