Хвилину тому, в той час, коли ми з загонами Яка і Конаура громили останніх акавоїв, з другого боку Каїїви пролунали мушкетні постріли: це вступив у бій загін Арнака. Я побоювався, що ворог може кинутися на Арнака всією силою, все ще грізною, і легко знищити його. Акавої однак не зробили цього, бо незабаром виявилося, що там ще було понад тридцять варраулів, які вчинили відчайдушний опір. Акавої, мабуть, воліли відступити з Каїїви з тією здобиччю, яку до цього захопили. Вони поспішили до двох пристаней у верхній частині острова, де були їх човни. Раптом усі зупинилися як вкопані. Вони побачили наш фронт, що перетинав шлях до човнів. Акавої знали, що ми на острові, адже чули постріли і відгомін бою, але не думали, що нас стільки.
Було вже досить видно. Хоч ранок ще не перейшов у день і сонце не виглянуло, але стояло вже на порозі обрію і схід неба палав рожевим сяйвом. Ми йшли прямо напроти сонця. Його проміння падало нам в обличчя, і акавої побачили нас, осяяних ніби якимсь магічним світлом. Їм здалося, що нас понад півтораста, а насправді нас було близько шістдесяти.
Але й ця купка безстрашних, воїнів-акавоїв являла собою неабияку силу. Однак від несподіванки вони розгубилися. Бойовий дух у них був, а тверезої думки бракувало. Вони бачили, що у нас човни і за нами водяний простір, бачили в наших рядах дві прогалини між групою Вагури і моєю і між моєю та групою Яка і Конауро. Але, замість того, щоб увірватися всією юрбою в одну з них і пробитися силою, вони, дурні, втратили розум і розділилися на дві групи, щоб проскочити в ці дві прогалини.
За кілька секунд Вагуру атакував менший загін. Спочатку він ішов прямо на нього, ніби маючи намір розбити його або хоч би налякати. Але це була невдала хитрість. Наблизившись на постріл, акавої раптом повернули праворуч, в бік прогалини між Вагурою і мною. Але Вагура не спав. Він негайно заповнив своїми людьми цю прогалину, підтягнувши за собою варраулів Кураная.
Відстань між нами і загоном Вагури зменшилась на сто п'ятдесят кроків і дедалі скорочувалася. Проте акавої вирішили за всяку ціну пробитися. Вони бігли кілька хвилин, а тепер ще прискорили біг, щоб перегнати Вагуру. Бігли з останніх сил.
Але перегнати не встигли. Вагура, пам'ятаючи мої вказівки, підпустив їх якнайближче, на віддаль п'ятде-сяти-сорока кроків, а потім дав залп з мушкетів, пістолетів, двох рушниць, заряджених дрібним шротом. Це було справжнє побоїще. Кілька акавоїв упали, інші, немов приголомшені, зупинилися, а двоє вперто бігли далі. Двоє самовбивців! Вони не пробігли й п'ятнадцяти кроків, як на них посипався град стріл, пістолетних куль, навіть списів, які враз прикінчили їх обох.
На інших акавоїв, приголомшених убивчим залпом, усі араваки разом з варраулами навалилися невідпорною хмарою. Акавої не захищалися. Хто міг, утікав назад в село. Їх переслідували по п'ятах і стріляли в спину.
Переконавшись, що у Вагури все йшло добре, я всю увагу зосередив на другій зграї акавоїв. Вона була більшою, нараховувала до сорока воїнів і направлялася в прогалину ліворуч від мене. Попереду її біг могутній здоровань, прикрашений кольоровим пір'ям і намистом із зубів диких звірів. Це, мабуть, був вождь. В міру того, як акавої наближалися, я переходив із загоном ліворуч, щоб перерізати їм дорогу. Я бачив, що Які і Конауро теж наближались до мене.
У мене був далекобійний мушкет, що чудово стріляв, а до того ж перед очима стояла картина, як кілька хвилин тому відзначився Мігуель у двобої з акавоєм. Мені, мабуть, захотілося позмагатися з ним. Напевно, бо, забуваючи про обережність, про яку я говорив іншим, я також хотів здобути якісь лаври незвичайним пострілом. І в той час, коли загін акавоїв наближався до нас, я поставив мушкет на підпорку і взяв на мушку чепурного вождя. Хоч я й знав далекобійність рушниці і бачив, що ворог ще досить далеко, а проте мені не терпілося вистрілити. Що вже буде, треба спробувати щастя! Я цілив трохи вище голови вождя і, зробивши всі розрахунки, натиснув на спуск., Ура, здається влучив! Вождь широко розвів руки і гепнувся на землю. Люті крики акавоїв злилися з вигуками радості в наших рядах, а я — що тут говорити, — я дуже загордився.
Смерть вождя не стримала акавоїв, що мчали далі. Наші три загони мали близько двадцяти рушниць, добра половина їх була в досвідчених руках. Акавої ніби осліпли, самі лізли під кулі. Коли прогриміли постріли з усіх рушниць, зашуміли у повітрі стріли і списи, ще й ударили пістолети — для непереможних досі воїнів настав судний день. Залишки їх відмовились од боротьби. Вони ганебно почали втікати. Втікали стрімголов до хат за іншими недобитками з правого крила, яких переслідував Вагура разом з озброєними варраулами. Притиснуті з усіх боків, акавої вирішили заховатись у великій хаті на палях, стіни якої були покриті очеретом. Це був склад Оронапі. Ми оточили хату тісним кільцем, переконані в тому, що шалений щур уже не втече з пастки. Але щур відгризався: кілька варраулів, які хотіли показати свою хоробрість, заплатили за це своїм життям — стріли, випущені з укриття, пробили їм шиї.