На землі були свіжі сліди тварин, які недавно тут пройшли. Судячи з слідів, які залишилися на траві, це були великі тварини і пройшли вони досить великим стадом.
— Чи не водяться тут бізони? — запитав я вождя.
Але ні Манаурі, ні будь-хто з його товаришів не знали, що таке бізон. Коли я описав його, індійці сказали, що таких тварин тут взагалі немає.
— Так що ж це за тварюка? Якась нова загадка?
Індійці чудово знали природу цієї місцевості, але як не напружували вони розум, дійти до певного висновку не могли.
Сліди навскіс перерізали нашу дорогу і йшли майже в тому самому напрямку, що й ми. Отже, не дуже відхиляючись убік, ми просувалися далі по цих слідах.
Не пройшли ми й ста кроків, як побачили на землі лайно, і я одразу все зрозумів: тут проходила худоба. Вона була десь недалеко. За якусь милю попереду ми навіть неозброєним оком побачили череду з кількох десятків голів, що поволі брела по льяносах.
— Свіжина! — запалали очі у вождя.
— Де худоба, там можуть бути й іспанці! — попередив я.
Але моє застереження було пустою фразою, бо й у мене, і у всіх інших котилася слина.
Ми вирішили вбити одну або дві тварини, але вважали, що для більшої обережності слід було б підійти до череди збоку. При цьому ми уважно оглядалися навкруги, намагаючись побачити, чи немає поблизу людей.
— Яне, що це? — раптом покликав мене Арнак, показуючи назад, звідки ми прийшли.
Віддалік, милі за дві, ми побачили щось невиразне, якусь незвичайну темну точку. Вона рухалася. Може, це нова череда худоби? Я приклав підзорну трубу до ока, і тоді одразу все стало ясно: це були вершники, що мчали галопом у наш бік. Я голосно крикнув товаришам. Вершники, правда, їхали не за нами, а по слідах худоби. Але тому було мало втіхи, бо вони однак мали скоро наздогнати нас. Залишалася тільки одна можливість уникнути зустрічі.
— Швидко вбік! — закричав я. — Втікаймо один за одним, щоб вони не догадалися по слідах, скільки нас!
Повторювати не треба було: усі вмить зрозуміли, що нам загрожувало. Передні кинулися ліворуч од стежки. Арнак, Вагура, Манаурі і негр Мігуель підбігли до мене.
— Скільки їх? — вигукнув вождь.
— Небагато. Шестеро чи семеро.
— От що… Арнак, Вагура! Чи заряджена у вас зброя?
— Так!
— Перевірте порох на поличках!.. У кого пістолети?
— У мене! — закричав Мігуель.
— Витягни їх з мішка і роздай.
На щастя, ми сховали пістолети в тюки вже зарядженими і тепер не витрачали часу на зарядження. Треба було тільки перевірити, чи в порядку вони.
Льяноси в цьому місці були рівні майже як стіл, до того ж, як на зло, трава росла тут невисока — ледве доходила до колін. Якби у нас було більше часу, ми, без сумніву, уникли б погоні, але, на жаль, уникати вже було ніколи.
Тільки-но ми одійшли від шляху кроків на двісті, як іспанці помітили нас. Вони, мабуть, поспішали до череди, бо все ще скакали галопом.
Втікати вже не було рації, — втеча могла викликати у іспанців небажану підозрілість. Я наказав групі зупинитись і віддихатися.
— Нехай кожен, як тільки може, сховає зброю у себе, — сказав я. — Буде ліпше, якщо іспанці її не бачитимуть!
— А луки? Списи?
— Тримайте їх у руках, але так, як це роблять мандрівні індійці, недбало, щоб не привертати уваги…
Свій мушкет я сховав у траві біля себе, а пістолет, що стирчав із-за пояса, прикрив пов'язкою. Я був напівголий, як і всі індійці, і тільки зараз швидко пов'язав голову червоною хусткою, на манір моряків, щоб вершники не помітили мого світлого волосся. Кілька індійців носили на головах такі самі хустки, і я нічим не вирізнявся серед них. Обличчя моє не заросло, бо я тепер щодня голився знайденою на шхуні бритвою. Своїм бронзовим загаром я був майже цілком схожий на індійця, тільки трохи світліший.
За чверть милі від нас вершники уповільнили галоп і після короткого вагання повернули в наш бік. Вони під'їхали зовсім близько, з цікавістю приглядаючись до нас, але не зупинились, минули нас і поскакали далі, до череди.
— Indios[2], — буркнув один з них.
Вершники вже були від нас на відстані приблизно десяти коней, коли один із них поділився з іншими якимсь своїм незвичайним спостереженням, і всі здивовано озирнулися. Але, незважаючи на це, коней не стримали і мчали галопом далі до худоби.
— Їх семеро! — зауважив Вагура. — Як ти думаєш, вони не можуть повернутися?
— Можливо, — сказав я. — Вони так уважно дивилися на нас, немов помітили щось особливе.
Я звелів посуватися швидше, щоб відійти якнайдалі вбік від небажаного товариства. Проте це не дуже нам допомагало. У чистому повітрі на льяносах було все добре видно за кілька миль навкруги: втекти пішки від вершників у таких умовах було неможливо. Я розраховував тільки на те, що іспанці дадуть нам спокій і поїдуть собі геть. Але де там!