— Я не смів би насміхатися над тобою, пане! — сказав Манаурі, наче збентежений. — Недалеко від нашої лагуни розбився англійський корабель. Була буря. Багато речей різних викинуло море на наш берег.
— А ці хустки, що на ваших головах, теж море викинуло?
Іспанець, явно розлючений, раптом замірився списом, ніби хотів пронизати вождя.
Манаурі навіть не здригнувся. Швидко, квапливим рухом, я схопився за рукоятку мого пістолета. Ніхто з вершників цього не помітив. Але іспанець, на щастя, не вдарив Манаурі, тільки крикнув:
— Брешеш, собачий сину! Ці хустки не були в морській воді.
— Не були! — запевнив вождь. — Ти маєш рацію.
— Значить, ти збрехав?
— Ні, не збрехав.
— Тоді ти дурний, чи просто нахаба?
Манаурі залишався спокійний, урівноважений.
— Я не нахаба, — сказав він, — а тільки розповідаю, як було. Хустки ми знайшли сухі, бо вони були в скрині… Скриня була непроникна. Викинуло її море, коли розбився корабель… Оце й усе, пане. Оце й усе!
На жаль, було це не все, чого хотіли іспанці, і тільки тепер починалася справжня біда. Бородач кинув ще, присікавшись до останніх слів Манаурі:
— А коли розбився корабель?
— Нещодавно… Три місяці тому…
Після цього іспанець одвів свій лютий погляд вбік, де стояли наші товариші, негри, і вигукнув:
— А це що за персони?
З його хижого пожвавлення я догадався, що це було для нього найважливіше: напевно, з самого початку іспанця цікавили негри.
— Це люди з нашого племені, — відповів Манаурі зовсім спокійно.
— Ваші невільники?! — іспанець гнівно насупив брови. — З якого це часу у вас, індійців, з'явилися невільники?!
— У нас немає невільників! — заперечив вождь. — Це вільні люди, вони належать до нашого племені так само, як і ми!
— Ага, то, може, це індійці? — закричав бородач. — Тільки шкіра у них потемніла!
— Ні, пане, це негри, але тепер вони вже не негри, а араваки!
Іспанці зустріли це невдале пояснення вибухом сміху.
— Не роби із себе дурня! — облаяв вершник Манаурі. — Досить уже цієї гри! Кажи правду, бо інакше ми всіх вас зітремо на порох! З якої гасієнди втекли ці невільники?
— О пане, хіба я не казав тобі, що англійський корабель розбився біля нашого узбережжя? — нагадав із спокійним докором Манаурі.
— То, може, ти скажеш, що вони теж врятувалися після тієї бурі?
— Як бачиш!
— З англійського корабля, який розбився?
— Так воно й є!..
Іспанець на якусь мить завагався, про щось подумав, потім направив коня ближче до негрів, — вони всі п'ятеро стояли разом — і, витягаючи з-за пояса свій срібний пістолет, з удаваною доброзичливістю звернувся до негритянки Долорес:
— Скажи мені, добра жінко, як тебе звуть?
— Долорес, — відповіла та, перелякана на смерть.
— А в якій гасієнді ти служила?
Долорес, яка була тепер майже непритомна від страху, завжди бракувало п'ятої клепки. Жінка божевільним поглядом водила за рукою з пістолетом, але у неї все-таки вистачило розуму запам'ятати, що Манаурі хвилину тому говорив про англійський корабель, і Долорес відповіла правильно:
— Я була на розбитому кораблі, пане… Врятувалась…
— А твої товариші, негри, теж із цього корабля?
— Так, так! — задихалася бідолашна, сходячи сьомим потом.
— Який це був корабель, англійський чи іспанський?
— Англійський, пане, англійський.
— А ти ніколи не була в неволі у іспанців?
Переляканій до смерті жінці важко було брехати, але вона якось видавила з себе:
— Ні, ніколи!
Іспанець замовк. За хвилину гримнув осудливо:
— Скажи мені, Долорес, де ти навчилась говорити по-іспанськи?
Жінка, загнана в безвихідь, почала хлипати, нездатна нічого відповісти.
Тоді іспанець звернувся до вождя, весь час помахуючи пістолетом, немов граючись.
Я ні на хвилину не спускав з нього очей і вирішив всадити йому кулю в лоб у ту мить, коли він почав би зводити курок.
Самовпевнений шаленець і не догадувався, що його життя висіло на волосинці.
— А ти де навчився іспанської мови? — закричав він на вождя. — Як твоє ім'я?
— Манаурі.
— Звідки ти вмієш розмовляти по-іспанськи?
— Мене навчив падре-місіонер. Він довгий час мешкав у нашому селі.
— То ти християнин?
— Аякже, християнин!
— Перехрестись!
— В ім'я отця, і сина, і святого духа…
Манаурі перехрестився правильно. Всі невільники на острові Маргарита мусили прийняти релігію своїх панів.
— Добре! — промовив іспанець. — Ви, індійці, вільні і йдіть собі під три чорти! А цих п'ятьох невільників, негрів і негритянку, ми забираємо з собою! Вони належать нам!..