— Чого він хоче? — запитав я.
— Він хоче розмовляти з тобою.
— То чому ж ви мені про це не говорите?
Коні вже були розміщені на шхуні, люди вантажили запас трави для них, отже, ми могли трохи й відпочити. Я покликав Манаурі та Арнака, щоб вони перекладали мені розмову з полоненим.
— Як тебе звуть? — запитав я.
— Педро Мартінец.
— Ти з ранчо Ля Соледад?
— Так, пане.
— Ті, що були з тобою, з ранчо — жорстокі люди, вони гноблять індійців. Та й сам ти бачив, як вони зустріли нас.
— Бачив. Але я ніколи не був жорстоким до індійців.
— Зараз ти говориш так, бо ти в наших руках і йдеться про твоє життя.
— Я кажу правду! — запевнив хлопець тремтячим голосам, з почуттям безсилого розпачу в очах. Юнак був приємний на вигляд.
— Ти працював на ранчо?
Полонений завагався.
— Власне… я не працював…
— А що ж ти робив? Мабуть, байдики бив?
— Я був у дяді в гостях.
— У дяді?
— Так, у власника ранчо.
— Ага… Якщо ти там не працюєш, то де ж заробляєш на хліб?
— Ще ніде, пане. Я вчуся.
— Вчишся? Скільки ж тобі років?
— Вісімнадцять. Я вчуся в колегії отців домініканців…
— В Ля Соледад?
— Ні. Там немає колегії. В місті Кумана. Я буду лікарем…
Виходить, Педро був добре освіченим юнаком і справді міг пригодитись у здійсненні моїх задумів. Це була цінна здобич.
У цей час хлопець дивився на мене, думки плуталися у нього в голові, на обличчі застигла тривога.
— Пане! — звернувся він до мене здавленим голосом. — Чого ви від мене хочете? Що буде зі мною?
— Нічого з тобою не трапиться, — заспокоїв я його. — Ти мій полонений. Поїдеш з нами.
— А хто ви?.. Хочете забрати мене на море?
— Так, на море… Але не бійся…
— То ви пірати?
— Звідки ти це взяв?
— Ти ж англієць, пане. Ви маєте стільки зброї, корабель…
— Ні, ми не пірати!
— Але куди ж ви мене вивозите? Може, на англійські острови? — запитав він злякано.
— Ні, не на острови. А куди — дізнаєшся пізніше, коли вийдемо у відкрите море.
Раптом вираз обличчя у іспанця змінився, наче юнак ось-ось мав розплакатися.
— Пане! — захлипав він. — Будь милосердний, відпусти мене! Поверни мені волю, прошу тебе! Я ж тобі нічого поганого не зробив!
— Так, ти нічого не зробив, це правда, але твої товариші! А взагалі, не в тому річ. Слухай, Педро! Ти мій полонений і будеш ним протягом кількох місяців; учитимеш мене іспанської мови, для цього ти мені потрібен. Пізніше я звільню тебе і відпущу до своїх. Якщо ти погодишся з такою долею, я буду прихильний до тебе і жодна волосинка не впаде з твоєї голови. Але, якщо ти будеш непокірний або спробуєш утікати — я не відповідаю за твоє життя…
Ніч ми провели на суші під охороною виставлених дозорів. Нічого тривожного не сталося, кілька годин ми спали і встали з новими силами. До світанку було далеко. На темному небі ще світили зірки — провісниці світання, — коли ми залишили берег і, тягнучи трьома човнами шхуну, почали лавірувати, щоб вийти до гирла лагуни. Корабель посувався без перешкод, бо індійці, як уже згадувалось, добре знали ці води. Коли почало сходити сонце, ми були вже у відкритому морі і ловили пару сами перший подих вітру, що прокидався на північному сході. Ішли знов уздовж узбережжя, прямо на схід, і так сподівалися плисти кілька днів, не змінюючи курсу.
О відносність людських почуттів! Шершаві дошки палуби здавалися нам тепер наймилішими друзями, сама шхуна була затишна, як рідний дім, море викликало у нас почуття волі, об борт весело розбивалися гостинні хвилі, а солоний вітер напував нас великою надією.
Коли вже були підняті всі паруси, коли вітер став сталий і шхуна, розрізуючи хвилі, йшла в потрібному напрямку, я зібрав усіх товаришів навколо себе і звернувся до них із такими словами:
— Я вдячний вам за довір'я і горджуся дружбою. Особливо гордий тим, що ми становимо такий дружний і хоробрий загін. Яку чудову перемогу одержали ми в льяносах, як блискавично знищили зграю іспанців! Серце моє раділо від цього! Але треба, щоб такі перемоги і на майбутнє завжди супроводили нас. Уже ця перша зустріч з ворогами повинна переконати нас, що берег небезпечний і безжалісний до слабих, і якщо ми не хочемо загинути, то повинні бути сильними, дуже сильними і дуже загартованими!
— Правильно! — вигукнув Манаурі.
— У нас багато вогнестрільної зброї і пороху, — вів я далі, — є також непоганий запас свинцю! Але що нам з цього багатства, коли мало хто з нас уміє стріляти і обходитись із зброєю? Крім мене, є ще два досвідчені стрільці — Арнак і Вагура, а рушниць — близько сорока і майже стільки пістолетів. Який з цього висновок?