Не було іншої ради, як облишити намір зайти до затоки Парія і, обійшовши страхітливу Пащу Дракона на значній відстані, плисти далі на схід, тепер уже повз узбережжя Трінідаду. Плавання навколо величезного острова затягувало нашу подорож — ми повинні були пройти понад сто миль більше.
На щастя, погода нам сприяла. Ніяких кораблів, навіть іспанських, ми не зустрічали. Не було видно також і тубільців, хоч щовечора ми підпливали до берега, щоб узяти трави для коня і прісної води. Нарешті ми досягли східного мису острова Трінідад. Звідси корабель повернув прямо на південь і йшов два дні вздовж острова, поки ми знову не досягли материка.
Тут нас привітав зовсім новий краєвид! Скільки оком кинути — плоска рівнина, жодного пагорка. Це була славнозвісна дельта ріки Оріноко, широкий — близько двохсот миль — край незліченних рукавів цієї ріки, приток, заток, край тисяч островів, порослих чагарником острівців і заливних лугів між ними. Віковічна пуща покривала ці безлюдні місця так само, як і на півострові Парія і на Трінідаді, але там піднімалися гори і передгір'я, а тут були трясовини, драговини і мочари. На протязі багатьох миль дерева стояли у воді, стирчали з неї на повітряних коренях, страшенно переплутаних між собою.
— Тут, мабуть, немає людей? — натякнув я.
— Є! Плем'я гуарано!
— А де ж вони живуть?
— На сухих острівках або на палях. Живуть з рибальства.
Море тепер набрало інших барв. Воно втратило свою синю прозорість, було каламутне і жовте від річкової води. Від цієї величезної ріки Оріноко йшла якась невідома сила, і їй піддавалась уся природа.
День за днем пливли ми біля безкраїх болот, оповитих недоступною таємницею, все більш зачаровані лиховісною величчю лісових хащів. Але не залишали звичайних занять на палубі: я — вивчення іспанської мови і, крадькома, аравакської; товариші — оволодіння вогнестрільною зброєю. Коли ми підходили до головного гирла Оріноко, я з радістю ствердив, що зараз наш невеликий колектив став ще більш згуртованою, єдиною групою справжніх друзів. Ніхто з нас не знав, що чекає його в найближчому майбутньому, і, мабуть, ця непевність з'єднала нас усіх в один міцний союз братерства, я б сказав навіть — у своєрідне плем'я.
Люди непогано навчилися володіти вогнестрільною зброєю і, що теж дуже важливо, берегти її в цьому жахливому кліматі від ушкодження. Більш того, люди прив'язалися до неї, як до чогось дорогоцінного, полюбили її і віддавали всі свої почуття мушкетам, рушницям, пістолетам. Я не хотів викликати непорозумінь або розчарувань і сказав, що зброя ця поки що належить мені, але хто добре навчиться користуватися нею, пізніше одержить її у власність.
Плавання вздовж дельти Оріноко набридло нам тим, що не було води для пиття, і коли перед нашими очима відкрився просторий краєвид головного гирла, ми вирішили поплисти по річці трохи вгору, де сподівалися швидше знайти питну воду.
Саме настав морський приплив, течія повернула до берега, і ми швидко пливли повз один з найбільших островів. За дві години повернули в бічний рукав і кинули якір серед густих заростей, біля сухого берега.
Люди, вислані на розвідку, скоро повернулися, біжачи так, немовби за ними гналися самі чорти. Ще з берега подавали нам знаки, закликаючи бути обережними. Вони швидко піднялися на шхуну і розповіли, що тут поблизу є велике селище індійців, сховане в хащах.
6
ТАМ, ДЕ СУДДІ — МУРАШКИ
Пригадавши сумний досвід, який ми винесли з півострова Парія, одні кинулися до зброї, інші — піднімати якір. Ми стояли біля самого берега, правда, добре замасковані густою стіною гілок, яка піднімалася над поверхнею води. Сподіваючись, що індійці нас ще не помітили, ми вирішили відійти до протилежного берега ріки, поки нас не спіткало нове лихо.
Але сталося не так, як ми думали. Індійці помітили нас. З гущавини напроти корабля раптом почувся пронизливий крик. Той, хто кричав, був від нас за кілька десятків кроків, але в буйному листі ми не бачили його і, крім того, не розуміли його мови. В той же час згори, з верховіть найближчих дерев, хтось інший гукав до нас. Ми підняли голови і дивились туди, витріщивши очі, але нікого не бачили.
— Це, напевно, варраули! — прошепотів мені збентежений Манаурі.
— Варраули або гуарани — одне й те ж, — пояснив Арнак.
Аж ось ми почули третій вигук, після якого зовсім остовпіли, бо голос той ішов з води, прямо з-під носа нашого корабля. У воді нікого не було, а проте голос чути було з-під нашого борту. Я знав про існування людей з незвичайним умінням говорити, так званих чревовіщателів, які вміють подавати різні голоси з різних сторін, але це були не вони. Голоси здалися нам диявольськими, а наше становище — досить прикрим. Не дуже приємно чути навколо себе якісь таємничі вигуки і не бачити нікого, чекаючи кожної хвилини граду стріл.