— Ти кажеш, що він такий багатий, — продовжував Фуюді вже менш глузливо, швидше здивовано. — То чому він голий, так само, як і ви, бідолахи?
От тобі й на! Знову те ж саме! Тубільці уявляли собі європейців не інакше, як одягнених, узутих, наряджених, з капелюхом на голові і блискучою шпагою при боці. В їх уявленні поняття влади поєднувалося з розкішним вбранням. Європеєць без одягу — це людина, яка не має ні влади, ні взагалі будь-якого значення. Пояснювати їм, що під час перебування на безлюдному острові в тропічному кліматі я одвик від одягу, почуваю себе краще без нього, було те саме, що кидати горохом об стіну.
— Такий звичай і таке бажання великого вождя, — пояснював Манаурі.
Нарешті на березі склалося сприятливе враження про нас. Фуюді сказав, що він хоче відвідати шхуну, і попросив прислати за ним човен. Під час цієї процедури стіна зелені розсунулась, і на мить ми побачили велику кількість індійців, які, тримаючи в руках луки, сховалися серед найближчих дерев. Добрий вигляд мали б ми, якби справа дійшла до бою!
Фуюді був кремезний, мускулястий чоловік у розквіті сил, з бистрими, трохи розкосими очима і спритними рухами. Людина кмітлива, це зразу впадало в очі. Я вперше побачив індійця в повному, урочистому вбранні. На голові у нього був ковпак, утиканий барвистим пір'ям, на шиї — три дорогоцінні нашийники, з яких звішувалися на груди різноколірні горіхи, зуби риб, а також кігті звірів. Майже голе, тільки з пов'язкою навколо стегон тіло і особливо обличчя було яскраво розмальоване червоними і чорними смугами.
Мої товариші, одягнені абияк, побачивши цього франта, були приголомшені; їх охопила заздрість. У присутності такого земляка вони ніби вперше відчули подих свободи, глибше усвідомили мету своєї подорожі.
З цілком зрозумілою квапливістю вони почали розпитувати про життя своїх родичів біля гирла ріки Ітамака, Фуюді повідомив, що у них все гаразд. Відповідав він коротко і неохоче, але сам у той же час зажадав докладного опису наших пригод. Мої товариші нічого не приховували.
Потім Фуюді звернувся до мене:
— Мої побратими вихваляють тебе, Білий Ягуаре, за те, що ти їм допомагав і був добрим товаришем. Отже, і я вітаю тебе як товариша, хочу, щоб ти й нам був за брата. Єкуана, мій хазяїн, вождь тутешніх варраулів, запрошує тебе і всіх вас відвідати його селище. Сьогодні у нього велике свято, і він хоче як слід почастувати вас!
— Охоче приймаю запрошення! — відповів я, — А яке ж у вождя свято?
— Суд мурашок. Син Єкуани одружується…
Я не дуже розумів, що це за суд мурашок, але всі товариші були в такому радісному піднесенні, що я не хотів псувати їм настрою.
Тоді кілька десятків великих човнів вискочили з-за повороту річки і підпливли до нас. Шхуну взяли на буксир. І так, тягнучи її спільними силами, ми вирушили до осель варраулів, що розташувалися менше ніж за чверть милі від нашої зупинки.
Тим часом Манаурі і Арнак принесли мені іспанський мундир капітана корабля, той парадний, страшенно жаркий мундир, з яким вони не хотіли розлучатися, і наказали мені швидко одягти його. Я покладався на їх знання тутешніх звичаїв і, не опираючись, надів мундир.
Потім я взув чоботи Арасибо, прив'язав до боку шпагу з перламутровою рукояткою, а за пояс встромив срібний пістолет. Але верхом пишності була шкура ягуара.
Аж тепер я все зрозумів! В останні дні нашої подорожі жінки витягли шкуру на палубу і з ранку до вечора старанно її вичиняли, м'яли, натирали, гладили, аж доки вона не стала м'яка, а хутро набуло чудового блиску. Це була шкура ягуара, якого ми разом з Арнаком і Вагурою вбили на безлюдному острові. Тепер її нап'яли на мене так, що голова хижака прикривала мою голову, залишаючи відкритим лише обличчя, а решта шкури вільно звисала на спину і по боках аж до самих п'ят.
Враження від цього маскараду були надзвичайні. Товариші дивилися на мене, мов на якесь божество, а очі завжди непокірної Лясани стали ще більш вологими і прекрасними. Все це приємно лоскотало моє самолюбство, але, засоромившись, я стримався і звернувся до Манаурі:
— Слухай, вождю! Забава забавою. Але чи можеш ти поручитися, що нас не чекає тут пастка?
— Ні, тут немає пастки! — запевнили мене Манаурі і Арнак. — Вір нам!
Тимчасом ми допливли до селища. На галявині серед лісу стояло на високих палях кілька десятків хатин, скоріше навіть куренів з дахами, переважно без стін. Хатини ці були розкидані далеко одна від одної. Посередині галявини, аж над самою водою, височів, теж на палях, великий поміст, кроків сто завдовжки і завширшки. На цьому помості теж стояло кілька хатин, розташованих близько одна від одної. Ці хатини були трохи кращі й більші ніж ті, що на землі. Вони з трьох боків оточували незабудований простір — майданчик на помості, відкритий з боку річки.