У думці я називав її Чарівною Пальмою. На смаглявому обличчі Лясани особливо привертали увагу очі. Великі, чорні й вологі, з дуже довгими віями, вони, незважаючи на звичайну індійську стриманість, були такі виразисті, що, здавалося, в них видно всю душу. Але насамперед — були то очі живі й розумні, які свідчили про сильні почуття молодої жінки і особливо про її здатність глибоко мислити.
Індіанка несла свою однорічну дитину, прив'язану за плечима. Ще й досі, приголомшена недавньою смертю Матео, вона тепер, мабуть, вперше піддалася загальному настрою, що панував на палубі, і, принісши мені страву, приємно посміхнулася. Лясана не приховувала своєї симпатії, відкрито дивлячись то мені в обличчя, то на мої руки, що тримали кермо. Я бачив, що руки мої немовби якось загадково запалювали її, і тому запитав Арнака та Вагуру, які були тут же, що цікавого побачила Лясана в моїх руках.
У відповідь вона близько підійшла до мене, сміливо поклала свої долоні на мої руки і співуче промовила:
— Міцні руки, добрі руки!.. Можна їм довіритись!
Я живо відчув теплий і приємний дотик її маленьких долонь.
— Слухай! — вигукнув я. — Ти так мене скувала, що я не можу кермувати.
— Хіба сильна людина дасть себе так швидко скувати? — запитала вона якось збентежено. — Такі слабенькі долоні, як мої, і можуть скувати? А може, я помилилася, може, ти слабкий?
Вона жартома оглядала свої руки, які все ще лежали на моїх, а потім дуже пильно подивилася мені в обличчя.
— Може, я й справді слабкий перед тобою, — визнав я.
Лясана, лукаве створіння, зазирнула так щиро і запально мені в очі, що я аж розгубився і відчув, як наче мурашки пробігли по спині.
— Ні, ти не слабкий! — впевнено сказала індіанка, оглядаючи мене з голови до ніг.
— Чому ти так думаєш, Чарівна Пальмо?
— Я бачу це по твоїх очах. Вони запалали, мов у ягуара… Як ти називаєш мене?..
— Чарівна Пальма!
Вона на хвилину замислилася.
— Якщо ти мене так ніжно називаєш, то ти зухвалий мисливець! — сказала Лясана з загадковим виразом обличчя, в якому пустотливість наче змагалася з поважністю, і невідомо було, що переважало.
— Чому це я зухвалий?
— Бо… не злякався мене…
Лясана голосно, дзвінко засміялась і випустила мої руки.
— А для цього хіба потрібна була така зухвалість? — запитав я.
— Я думаю, що так…
— Ні. Тільки добре око і трошечки здорового глузду…
Та індіанці прийшла в голову якась нова, забавна думка. Вона з втіхи аж заплескала в долоні.
— Скажіть йому, — звернулася Лясана до Арнака і Вагури, які перекладали нашу веселу розмову, — скажіть йому, що коли повернемося до наших селищ, його чекає дуже приємна несподіванка, дуже приємна!
— Цікаво, що ж це таке?
— Ми дамо йому найвродливішу дівчину в дружини. Нехай вона відчує його міцні, добрі руки!
Я зробив вигляд, ніби дуже зрадів такій солодкій перспективі, але потім похитав головою.
— Що? Це тобі не до смаку? — глузуючи, ніби засмутилася Лясана.
— До смаку, до смаку, коли це буде, як ти кажеш, найвродливіша дівчина. Але, — засмутився я, — чи є там, у ваших селищах, якісь пальми?
Всі довкола оторопіли, не розуміючи, що спільного мають пальми з дівчатами, одним словом: де Рим, а де Крим, як колись в дитинстві часто казала моя мати.
— Пальми? Пальми є… кокосові пальми та інші, — пояснив Вагура.
— Ах! — захопився я. — Так буде і Пальма!
— Яка пальма?
— Чарівна…
Всі розреготалися, а з ними і Лясана.
— Ти щедра, Чарівна Пальмо, — продовжував я, звертаючись до молодої жінки, — бо обіцяєш мені найвродливішу дівчину з вашого села. Але мені пригадується прислів'я, яке колись повторювала моя мати, що походила з далеких заморських країв. Хочете знати його?
— Хочемо, Білий Ягуаре, — сказала Лясана, наголошуючи на цьому прізвиську, щоб відповісти мені взаємністю.
— Прислів'я говорить, що краще синиця в руці, ніж журавель в небі, — сказав я, красномовно дивлячись на Лясану.
Коли їй переклали прислів'я, і пояснили, до чого воно, жінка закричала і удавано обурилася.
— Так що, це мене ти називаєш синицею?
— Та це тільки таке прислів'я! — захищався я. — А ти ж — орлиця!..
Так собі пустуючи і жартуючи, ми весь час пливли без пригод на схід. Ворожа іспанська бригантина вже зникла за горизонтом. Море знову було пустинне і безпечне.
Сонце піднімалося все вище, спека ставала нестерпною, і радісне піднесення ранкових годин переходило у спокій звичайного дня. Люди, роздратовані палючим сонцем, шукали тіні, якої на шхуні було мало. Так минали години пополудні.