Вождь Манаурі, Арнак і Вагура сиділи біля мене. Думаючи про те, що буде зі мною післязавтра, яких людей мені доведеться зустріти на березі, я почав розпитувати вождя про аравакські села. З подивом дізнався, що сіл там було небагато, всього тільки п'ять.
— Тільки п'ять сіл? І не більше?
— Тут більше немає.
— То, напевно, це великі села?
— Є великі, є й малі. Моє село, наприклад, вважалося найбільшим, а людей у ньому в той час, коли я там був, налічувалось близько тричі по сто.
— Триста воїнів?
— Та де там! Усіх разом: воїнів, стариків, жінок і дітей.
— А скільки ж вас могло бути в усіх п'яти селах?
— Майже десять раз по сто.
— З жінками і дітьми?
— Авжеж, із жінками й дітьми.
Я ледве вірив своїм ушам.
— Невже вас було так мало?! Ти, мабуть, жартуєш, Манаурі!
— Ні, Яне, не жартую.
— Так оце й усе плем'я араваків? Я думав, що вас більше!
— І ти не помилився. Араваків значно більше, бо це великий народ, але живе він не тут, а далеко на півдні, в країні, що зветься Гвіана — місяць ходьби від нас.
— Місяць ходьби — це близько п'ятисот миль звідси?
— Може, п'ятсот, а може, й більше. Щоб дійти до тих араваків, треба переплисти велику річку Еберіноко, а потім ще довго йти на південь від неї, туди, де лежать села нашого народу.
— Річку Еберіноко?
— Це річка, яку іспанці називають Оріноко.
— То виходить, що тут живе тільки невеличка частина племені араваків?
— Так, найменша його частина.
Ця новина спочатку занепокоїла мене: якщо їх тут так мало, думав я, то чи знайдеться серед них потрібна кількість сміливих моряків, які перевезли б мене на англійські острови Караїбського моря? Але Манаурі сказав, що хвилюватись нема чого: він знайде достатню кількість моряків, це вже його справа.
Вождь розповів мені, чому тут, на півночі, далеко від головних поселень араваків, опинилася невеличка частина цього племені.
За п'ять чи шість поколінь від нас, тобто років сто тому, серед окремих аравакських родів на півдні виникли гострі суперечки і розпочалася братовбивча війна. Причина її невідома. Селища над рікою Ессеквібо, населені більше, ніж інші, перемогли і почали жорстоко пригноблювати своїх противників.
Найбільше терпіли араваки з берегів ріки Померун. І от якось вони навантажили своє майно на човни і вирушили на північ, уздовж морського берега, шукати нову батьківщину. Шукали довго, бо висадитись на сушу не дозволяла то неприступність берегів, то, здебільшого, ворожі чужі племена. Але, нарешті, вони знайшли те, що шукали, близько Гори Шулік. І тут оселилися. Сусідами їх з обох боків були войовничі караїбські племена, які після перших невдалих сутичок більше не порушували спокою прибулих. Але в останні роки з'явилися нові клопоти: іспанські пірати і ловці невільників почали нападати на нас, і саме від них нам загрожувала найбільша небезпека.
— А ти, Манаурі, — запитав я, — вождь усіх араваків тут, на півночі?
— Ні. Кожне з тих п'яти сіл має свого начальника, вождя роду, і я один з них.
— Хіба головного вождя у вас немає?
— Є. Головним вождем у нас був Конесо. Але і його влада досить обмежена, він виступає тільки в загальних справах.
— Хто ж тоді у вас має найбільшу владу?
— Вождь роду або села, але і його влада обмежена. Він повинен прислухатися до того, що вирішать усі дорослі чоловіки селища на загальній нараді…
— А якщо нарада ухвалить не давати мені допомоги, бо я людина іншої, ворожої вам раси?
Манаурі аж відсахнувся.
— Насамперед, Яне, ти наш друг, і рятівник, а рада складається з людей, які мають розум і серце. Це було б непростимою ганьбою, божевіллям…
— Припустимо, що в ті роки, коли ти був у неволі, твоєму заступникові до смаку прийшлася влада, і він зустріне як ворога тебе, і тим більше — мене. Чи це неможливо?
Певно, могло статися й таке, бо Манаурі раптом замовк. У темряві я не бачив його обличчя, але відчув, що воно нахмурилось. І його, мабуть, хвилювали якісь сумніви. За хвилину вождь відповів: