— То були пусті жарти.
— Ти ж приваблива, а це не жарт! Для блага всіх нас ти повинна зробити так, як я кажу, щоб він залишився…
— То що ж я маю робити?
— Обплутати його, розумієш? Обплутати!!
Почувся приглушений сміх Лясани.
— Добре тобі, сміливий вождю, оце вимагати і наказувати, — весело глузувала вона, — але як це зробити? Обплутати! Якщо ти передбачаєш різні безглуздя, які нібито чекають нас у селищах, то порадь мені, як обплутати таку людину, як він.
— Я тобі кажу ще раз: ти приваблива!
— Але я не хочу бути принадою!.. Ти прихильний до нього, це я знаю… тільки я не принада!
— А ти не хотіла б, щоб він став твоїм чоловіком?
Лясана відсахнулася, замовкла. Я був у безглуздому становищі, слухаючи все це. Манаурі і Лясана навіть підозрівати не могли, що я їх розумію. Якийсь внутрішній голос нашіптував, щоб я пожартував над ними, як слід і заговорив аравакською мовою. Та я стримався, прикусивши язика.
— За кого ти мене вважаєш? Чому так зневажаєш мене? Чи ти вже забув, що недавно сталося?.. Кілька днів тому загинув Матео, батько моєї дитини, а тепер я повинна, мов підла сучка, зиркати всюди, шукати нового чоловіка?
— Ти повинна думати про долю всієї нашої групи! — буркнув вождь.
— Не дратуй мене своїм піклуванням про нашу групу… Не вимагай, щоб я стала посміховищем. Я не хочу втратити його поваги!
Дивіться, дивіться! Дика, сказав би я, індіанка, якій ледве минуло вісімнадцять років, а вже може проповідувати такі моралі, і скільки в ній почуття власної гідності! Мені так і кортіло стиснути в обіймах цю відважну молоденьку жінку.
— Скажи мені, Лясано, невже він тобі так не подобається? — випалив Манаурі зненацька.
— Ні! — щиро відповіла жінка.
— От бачиш!
— Ото ж бо й є, що не бачу!..
Море було спокійне, і ми без труднощів переправились на берег. Група наша складалася з одинадцяти чоловік, які вільно вмістились у двох човнах. Вискакуючи по черзі на прибережний пісок, кожен із нас, напевно, відчував незвичайну важливість цієї хвилини, наче вступав у новий період свого життя. Після довгих блукань доля закинула мене на це узбережжя Південної Америки. А що ще вона мені приготує?
Ми відразу вирушили в дорогу, йдучи один за одним. Індійці посувалися тихо, мов коти, тільки я крокував важко і шумно. В цих краях багато змій, особливо небезпечних уночі, тому Манаурі порадив мені перед походом взути іспанські чоботи.
— Чому тільки я маю взуватися? — запротестував я.
— Бо ти народився не тут. У тебе немає природженої кмітливості, яка потрібна в боротьбі з цими зміями.
— А у вас є?
— Є. Ми мимоволі відчуваємо, де змія.
Отже, хоч я й одвик від чобіт, а проте слухняно взув їх і тепер, під час походу, гупав ними об землю так, що аж луна котилася на чверть милі. Та це нікого не тривожило, адже ми на своїй землі, недалеко від друзів.
Шлях наш стелився біля підніжжя Гори Шулік, спочатку — вздовж самого узбережжя, потім повернув праворуч, у зарості. Минувши гущавину, ми вийшли до затоки. Але це була не справжня затока, а лагуна завширшки майже з півмилі, з досить широким виходом у море.
Манаурі показав рукою на протилежний берег лагуни і спокійно сказав:
— Там село.
Ген-ген, майже біля самої води, маячіли обриси якихось будов, подібних до хатин, але на такій відстані їх важко було розпізнати, незважаючи на місячне світло.
— Чи є у селі собаки? — запитав я.
— Багато.
— Щось їх не чути.
Таємнича тиша занепокоїла також Манаурі і решту індійців. Невже усі собаки спали, як забиті? Це просто неможливо. Завжди якийсь гавкає і луна обов'язково розлягається над водою.
Індійці були занепокоєні. Висловлюючи різні припущення, ми вирушили далі в дорогу, йдучи берегом озера. Місцевість навколо була така, як і раніш: пісок, подекуди вкритий заростями, де-не-де зустрічалися скелі. Місцями скелі заходили у воду, утворюючи над озером дивовижні печери.
За кілька хвилин ми пройшли половину дороги до села і вже розрізняли окремі хатини, розкидані в долині річки. Але й досі не видно було ніяких ознак життя. Тиша здавалася такою неприродною, що я зупинив індійців.
— Собак не чути! — сказав я.
— Їх немає. — Манаурі не приховував свого занепокоєння.
— Хатини стоять, село є! — зауважив Арнак.
— Стоять там, де й були. Але чогось їм бракує.
— Людей немає! — пояснив я. — Тут щось не все гаразд! Будьмо обережнішими. Треба посуватися крадькома.
Я тепер шкодував, що ми взяли з собою так мало вогнестрільної зброї і зовсім не мали луків. Та було вже пізно виправляти помилку. Насамперед необхідно розгадати таємницю німого села.