До цеї думки і Денис дійшов;
Намислив він, щоб Жанну між юрбою
Прославлено і названо святою,
Щоб простий вірував у це вояк,
Тальбот-зальотник і Шандос-пияк,
Безбожник і хвалько зарозумілий, —
I всі б небесну силу в ній узріли.
Дійшовши до такого рішенця,
Бенедиктинця він обрав, ченця —
Не з тих ото, що книги компонують
I раз у раз їх Франції дарують,
Але з дрібних, що й книг не потребують,
Як требник прочитали до кінця:
Тож брат Лурді, простак благочестивий,
Здобути славу має задля Діви.
На Місяці є дивовижний край,
Для дурнів і безумців давній рай4, —
А на межі широкого простору,
Де Ніч, Хаос і Пекла дух тяжкий
Панують завжди в злагоді тісній,
З’єднавшися у силу темнозору,
Лежить страшне, печеряве житло,
Що світла сонячного й не було
Ніколи там, — проміння лиш фальшиве,
Хистке, холодне, тьмяне і жахливе,
Яке з болотних повстає огніз.
Там повно чортенят, чортиць, чортів.
Дитина з бородою і в короні,
Цариця-Дурість там сидить на троні,
Рот, мов Данше, роззявлюючи свій5.
За скіпетр — служить брязкотельце їй.
Дочка це темноти, хоч не єдина;
Стоїть навколо вся її родина:
Пиха, Лінивство, Впертість кам’яна
Та Легковір’я, що вагань не зна.
Слугують їй уклінно, як годиться,
Подумав би, що й справді то цариця, —
А все це лиш облуда і туман,
Панує-бо за неї інший пан:
Лукавство там несите за міністра.
Ця спритна постать, до ошуки бистра,
За ніс царицю водить і дворян.
В години неспокою та тривоги
Там раду радять мудрі астрологи,
Що правди не сказали ще ні в чім, —
Тому ж і віри всі діймають їм.
Алхіміки там злото фабрикують,
Не маючи в кишені і дрібних,
Юрба там розенкрейцерів дурних
І всіх, що в теології мудрують.
Товстий Лурді з-поміж усіх ченців
Був обраний туди помандрувати.
Коли блакить ясних небес повив
Нічний туман, мінливо пелехатий,
На крилах сна, імлистих та легких,
Полинув наш чернець у рай дурних6.
Не маючи підстави дивувати
У Дурості нічому при дворі,
Він думав, що в своїм монастирі.
Передусім він, глянувши на стіни,
Емблематичні постеріг картини:
Какодемон, що будував той храм,
Накреслив мальовниче там і сям
Помилок, хиб і всіх дурниць портрети.
Там і дотепні плани ви знайдете,
Що виконать ніхто, проте б, не міг,
Хоча у «Віснику» і славлять їх.
Поміж такими дивними дивами,
Де у гурті роззяви з шахраями,
Шотландець Лоу там немов живий, —
Землі французької король новий.
Скрашає паперова діадема
Чоло його, де й напис є: система7.
Із мила блискотливі бульбашки
Усім дає він з щедрої руки.
Ченці, повії, судді — для користі
Всі грошики до нього зносять чисті.
О, скільки тут гуртків, гурточків, пар!
З Моліною достатнім Ескобар8,
По них — Дусен, що бідній людській зграї
Ту буллу цілувати простягає,
Яку Тельє так хитромудро склав9,
Аж навіть Рим, хоч потай, глузував...
Проте ж із неї безліч випливає
Сперечок, партій, диспутів гучних
I — це найгірше — товстелезних книг,
Де, кажуть, єресів отрутних повно.
(Нудні усі ті книги невимовно).
Нові белерофонти-вояки
Химер у тім тумані засідлали,
Змагаючись за тьмяні ідеали.
В руках у них не сурми, а свистки.
У нападах священної нестями
Вони незгодних луплять пухирями.
Тут сила всяких доказів ясних,
Дискусій, коментаріїв дрібних, —
I з того всього ще темніші справи!
Гомере-батьку, літописче слави,
Що, Іліаду давши нам гучну,
Склав і «Жабино-мишачу війну», —
З могили встань і оспівай до діла
Змагання всі, що булла та зродила!
Он янсеніст, покірний долі син,
Що ласки духу Божого не знає;
На прапорі у нього Августін,
За «декотрих» він списа підіймає10;
Навпроти — ціла зграя ворогів
Сидить на спинах зігнутих попів.
Замовкніть, чвари суєти й марноти!
Навколішки! Дорогу, ідіоти!
В труні, що отінив святий Медар,
Лежить дурних і тупоумних цар!11
Господній дух на всіх французів лине
З убогої тієї домовини:
Сліпому враз він повертає зір, —
I той навпомацки іде в свій двір;
Кривий до того гробу поспішає,
Реве осанна — і як перш кульгає;
Глухий стоїть і слухає, мов пень, —
А натовп легковірний день у день
Кричить про явлене високе диво,
Цілуючи труну благочестиво12.
Товстун-Лурді на все те позира
I славить бога сили та добра,
Кричить, не розуміючи нічого,
I з реготу трясеться пузо в нього.