Агнеса гожа, невеселих днів
Примушена без милого зазнати,
Снаги не мала розпач подолати,
I душу смертний холод їй повив.
Та друг Бонно, вигадник знаменитий,
Зумів життя пригасле розбудити.
Вона розкрила очі чарівні, —
Навіщо-бо? Щоб сльози лить сумні!
Тоді, склонивши голову до нього,
Вона сказала: «Зраджено мене!
Яку ж тепер король обрав дорогу
I де його те слово вогняне,
Яким мені він у коханні клявся,
З якого пломінь у душі зайнявся?
Сама ночую в ліжку я своїм,
А Жанна у військових тих уборах —
Агнесі більший, ніж британцям, ворог —
Мене ганьбою криє перед ним!
Які гидкі — не вмію я й сказати! —
Тварюки ці, у спідницях солдати19,
Що чоловіча сила в них сама,
А ніжності утрачена принада;
І чоловікам слави з них нема,
I красна стать нітрохи їм не рада».
Це мовивши, Агнеса вся горить,
Від болю стогне, з гніву аж тремтить,
Ревнивий зір, як полум’я, палає, —
Та враз нову їй думку навіває
Любов, у радах бистра й потайна.
До Орлеана рушила вона,
Аліса з нею та Бонно мостивий, —
I от до корчми випадок щасливий
Приводить їх, де Жанна спочива,
Стомилось-бо і тіло й голова.
Агнеса жде, щоб ніч усіх приспала;
Тимчасом з хитрих розпитів дознала,
Де Жанна спить, — і в темряві нічній
Туди крадеться, одяг військовий
З Шандосовими надіва штанами
З залізними міцними тилягами[4],
Що ковано їх зовсім не для дами.
Як зброя та на плечі їй злягла, —
Вона б упала, бідненька, була...
Бонно правиця тут їй помогла.
Тоді Агнеса тихими словами
Промовила: «Амуре, пане мій,
Дай сил мені тяжку носити зброю,
Щоб я збудила постаттю такою
Любов і жаль в душі його ясній.
Мій милий хоче дівчини-героя, —
Нехай же втішу, звеселю його я!
Піду за ним і буду попліч з ним
За нього в бої битися страшнім.
Коли на нього зловорожі сили
Списи підіймуть і летючі стріли,
Нехай мене прошиють вістря їх,
Щоб я умерла, він щоб жити міг,
Щоб у хвилину темного конання
Зомліла я від щастя, від кохання».
Бонно цих слів уважно наслухав
І їй меча та списа подавав, —
А Карл тоді близенько пробував.
Агнеса захотіла тої ж ночі
Коханого побачить милі очі.
Тож, повна нестриманної жаги,
Сіда вона, зігнувшись од ваги,
І жеребця стискає острогами,
Роздряпавши озадок свій штанами.
На огирі нормандському Бонно
Хропе й сопе, натомлений давно, —
А бог любові сумно поглядає
На дівчину одважну — і зітхає.
Як тільки рушила Агнеса в путь, —
Зненацька кінське тупотіння чуть
Із-за дерев, що віти посплітали, —
І кінні вояки повилітали
В червоних одягах. Ще й лихо в тім,
Що Жан Шандос був за сеньйора їм.
«Гей, хто іде?» — питання розляглося,
А дівчина, — їй, бачите, здалося,
Що це зустрівся з нею сам король, —
Кричить: «Любов і Франція — пароль!
Агнеса я!» — Не встигла докінчити,
Як бідолашну ухопили бритти,
Бонно-добрягу також узяли —
I до Шандоса хутко повезли,
Що, повен люті і страшного гніву,
Поклявся в серці покарать жахливо
Розбійників (хоч би там хто вони),
Які украли меч його й штани.
Під час, коли з очей нам відлітають
Останні зграї животворних снів,
Щебече птаство в глибині гаїв,
Пригаслі сили в серці воскресають,
Жвавіше котиться по жилах кров,
Тремтять бажання, виника любов, —
Під час отой перед тобою стала,
Шандосе, дівчина; вона сіяла,
Неначе сонце східне навесні.
Яке ж чуття в сердечній глибині
Збудила німфа, дивна красотою,
В твої штани одягнена, герою?
Огонь пробіг в Шандосових очах,
I він крізь зуби каже, їй на страх,
Милуючися на дівочі чари:
«А, маю знов свої я шаровари!»
На постіль садить він її мерщій
I промовляє: «Полонянко мила,
Не до лиця одежу ти наділа».
По тих словах, нестримний та палкий,
Він панцира зриває з неї хтиво.
Пручається Агнеса соромливо
І стогне в переможцевих руках,
Звертаючись до Карла у думках.
А що ж Бонно? Його вояк завзятий
Послав, яко митця, кухарювати,
Відомо-бо, хоч то вже й давній час:
Бонно — вигадник кров’яних ковбас,
Йому ви честь, французи, віддаєте,
Коли з вуграми хвалите паштети!
«Сеньйоре! Що ви хочете вчинить?
Ой лишечко!» — Агнеса лебедить.
Шандос: «Божуся (божаться всі бритти)20,
За кривду я повинен одплатити.
Штани — мої, а я добром своїм
Не поступався ще ні перед ким».
Таке промовив — і з одного маху
До голого роздяг він бідолаху, —
А та, обійми чуючи міцні,
Ридала тільки: «Я не хочу, ні!»