Під цю хвилину крик розтявсь: «До зброї!»
Зчинився гуркіт, лемент, ґвалт і грім, —
І, крові й смерті вісником страшним,
Сурми розлігся голос бойової.
Прокинувшися, Жанна не знайшла
Ані шолома із пером з орла,
Ні панцира21, ані брагет, що звичай22
Носити каже статі чоловічій.
Без роздуму, схопивши навмання
Свойого зброєносця убрання,
Вона ослові скочила на спину
I крикнула: «За віру! За країну!»
Сто рицарів на поклик той гучний,
Шістсот солдатів кинулося в бій.
Тут брат Лурді, щоб край свій рятувати,
Покинув темні Дурості палати
I до англійців прилетів з небес,
Мішок незграбних несучи чудес
Та нісенітниць, що ченці побожні
Між людом сіють у часи тривожні.
Труснув мішком — і лютих ворогів
Дикунських забобонів оповив
Густий туман, що Франція віддавна
У нім живе, своїм безглуздям славна.
Так ночі бог у повозі своїм,
Над падолом літаючи земним,
Нас обсипає видив чорним маком,
І ми дурницям віримо усяким.
Пісня четверта
Жанна та Дюнуа б’ються з англійцями. Що сталося з ними в замку Гермафродита.
Коли б я королівську мав корону, —
Підданцями б сумирно керував,
Щодня по благодійному закону
На щастя б їм і втіху дарував.
Коли б фінансів я служив міністром, —
Кругленькі б суми я давать велів
Умам високим і талантам бистрим,
Бо кожен з них на плату заслужив.
Як митру б я єпископську надів, —
Шукав би згоди я і з моліністом,
І з неспокійним, диким янсеністом.
Але коханку маючи струнку,
Не розлучався б з нею я, панове,
Щоб кожна ніч — у розкоші любові
І кожен день в яснім ішов танку,
Їй душу огортаючи палку.
Закохані! Красуню покидати —
Ой леле! Небезпека немала!
Тут можете за день один придбати
Ви не одну прикрасу для чола!
Не встиг Шандос, у пристрасті неситий,
Свою солодку здобич ухопити,
Як Жанна налітає, ніби птах,
Кров проливає, сіє смерть і жах.
Деборин спис, що похибок не знає,
Страшному Дільдо груди прошиває,
Що грабував скарби святі в Клерво
І ґвалтував черниць у Фонтевро.
За ним тяжка не поминула кара
І гідного мотузки Фонкінара.
Цей волоцюга, хоч родився він
Серед ірландських снігових долин,
У Франції чинив свої зальоти,
Немовби ріс в палкому Римі доти.
Мілорд упав на землю Галіфакс,
I брат його двоюрідний Боракс,
І Мідарблу, що вкрив отця клятьбою,
I Бартоней, що жив із братовою.
Узявши горду Діву за взірець,
I рицар-вождь і рядовий боєць
Десятки бриттів б’ють з одного маху,
I стогне поле бойове од жаху.
Гадали вірні Франції сини,
Що став із ними попліч бог війни.
Серед отого галасу і руху
Наш брат Лурді кричав, що тільки духу:
«Вона невинна! Вороги, тремтіть:
Святий Денис уготував цю мить;
Вона невинна, і її руками
Господь дива являє перед вами.
Всі на коліна, Альбіону гній,
Складайте зброю, поклоніться їй!»
Тальбот, вояк нестримно-гордовитий,
Ченця велить завзятого схопити.
Схопили, в’яжуть, — а товстий монах
Кричить з незгасним полум’ям в очах:
«Нехай умру, нехай вернусь до Бога, —
Дівочості судилась перемога!»
Довірливість живе в людських серцях,
І кожне серце — мов покірна глина;
Найшвидше ж покоряється людина
Тому, хто подив будить в ній і страх.
Лурді товстого мова екстатична
Переконала краще вояків,
Як Жаннина одвага героїчна
І сміливість її товаришів.
Той нахил вірити в діла незнані,
У забобони, в явища туманні,
Отих ілюзій ошуканських рій
Уми англійцям збили в січі злій.
Англійці добре на війні змагались,
На філософії ж не дуже знались,
Їм краще меч, ніж розум, слугував.
Це лиш тепер розумних час настав.