Аж раптом пес, надбігши з-за кущів,
Надію на рятунок їм явив;
Він зблизився, він гавкає, плигає,
Хвостом своїм привітливо махає,
Вперед біжить, вертається до них...
Коли б, здається, говорити міг,
Сказав би так: «Не гайтеся, панове,
За мною їдьте. Вам нічліг готовий!»
Герої наші зрозуміли вмить.
Що каже він, не вмівши говорить,
I рушили поспішно в путь-дорогу,
За Францію шлючи молитву Богу
Та компліменти правлячи гучні
Одно одному за діла страшні.
Хоч мимохіть, залюблено і хтиво
Одважний рицар поглядав на Діву,
Та відав: певна цяцьочка мала
Для Франції у неї зацвіла,
I хто зірве дочасно квіт той любий,
Той рідний край свій доведе до згуби.
Шляхетний муж, він стримував жагу,
Отчизну згадуючи дорогу.
Проте, коли священному ослові,
Біля коня ступаючи в діброві,
Спіткнутись трапилося, на біду, —
Наш Дюнуа красуню молоду
Обняв за стан, щоб їй опору дати,
А дівчина, бажавши, певне, спати,
Схилилася до нього, як мaла.
Тож близькість поміж них така зайшла,
Що, поки наші подорожні мчались,
Уста їх щохвилини зустрічались,
Щоб говорити зблизька, не здаля,
Про рідний край, війну та короля.
Розказують, принаднице Авроро6,
Що Карл Дванадцятий тебе до двору
Не зважився прийняти аніяк —
І рацію суворий мав вояк,
Гроза для вінценосців те кохання:
Було б з тобою затяжке змагання.
Та з Жанною відмовитись утіх,
Голодному не їсти страв смачних, —
Хто більший подвиг появити може?
Був Дюнуа на д’Арбрісселя схожий7, —
Великого святого, що лягав
Між двох черничок на тісній постелі
І, груди й стегна гладячи дебелі,
Диявольську спокусу відганяв.
Зайнявся день, і перед їхнім оком
Піднісся замок видивом широким:
Фасад чудовим мармуром білів,
Дорична височіла колонада,
На ній балкон із яспису горів,
Порцелянова грала балюстрада.
Мандрівникам, натомленим украй,
Здалося, ніби перед ними рай.
Пес гавкає — і двадцять сурем грає
Їм надобридень; сорок слуг метких
Назустріч подорожнім вибігає,
Усі в уборах пишно-золотих.
Два молодці ведуть з уклоном їх
У щедро приоздоблені палати;
В купелях світлих миють їх дівчата
З пошаною; по сніданні смачнім
Постелено м’які постелі їм,
І аж до ночі, в любому спокої,
Хропли там по-геройському герої.
Та треба знати: замка володар
Такого, що позаздрив би і цар,
Був син одного з геніїв чудовних,
Що іноді їм набіга каприз
До чад землі, безсилих і гріховних,
З небес високих ізлетіти вниз.
Це божество зійшлося по-людському
З черницею в монастирі святому,
I народився в них Гермафродит,
Чаклун і некромант на цілий світ,
Син щонайкращий батькові такому.
Чотирнадцять йому збулося літ —
I з височин отець його злітає
I каже так: «Моя в тобі палає,
Дитино, кров. Скажи ж мені, який
Тобі дарунок дати, сину мій, —
Усе ладен для тебе я зробити!»
Жадібний зроду, в маренні неситий
Гермафродит на те йому: «Палких
Душа моя щохвилі прагне втіх,
Подвійна стать — моя найбільша мрія.
Хай жінкою роблюся уночі я,
А вдень хай буде з мене чоловік!»
Інкуб йому: «Гаразд, дитя!» — і зник.
Від того дня ця дивина природи
Подвійно споживає насолоди.
Отак Платон, довіреник богів8,
Про наших повідає прабатьків,
Що першими сотворені із глини
Всім бездоганні, дивні андрогіни,
Які, одержавши подвійну стать,
Самі себе уміли вдовольнять.
Та їх з Гермафродитом не зрівнять:
З самим собою пити раювання, —
Це не найвище із можливих прав;
Щасніший той, хто з ближнім поділяв
Жіноче й чоловіче поривання.
Придворці звуть його царем істот,
Що ввечері — Венера, вдень — Ерот,
I для утіх шукають любострасних
Удів, панянок, хлопчиків прекрасних.
Гермафродит забув лиш об однім
Родителя свойого попрохати,
Хоч мав потребу доконечну в тім:
Любов до себе в інших викликати.
Тож учинив так світу володар,
Що гидший він, ніж Самюель Бернар,
Що він не міг подобатись нікому, —
I надаремне в замку він свойому
Бенкети улаштовує гучні
I навіть вірші пише запальні!
Коли удень він обіймав коханку
Чи, жінкою зробившися до ранку,
З кимсь одчайдушним пестощів шукав, —
Одуреним себе він почував;
У відповідь на пломенисту спрагу
Він мав огиду, лайку та зневагу.
Так потвердилось казане давно,
Що щастя й велич — зовсім не одно.
«Як? — говорив він: — Наймичка остання
Удвох із любим зазнає кохання,
Пастушку юну обійма стрілець,
З черничкою втішається чернець, —
I тільки я, на цілий світ єдиний,
Блаженної не відаю хвилини!»
I він присягся іменем стихій
Карати дів і хлопців уродливих,
Щоб приклад був кривавий і страшний
Для всіх, кого любив він без надій,
Для серць невдячних, зимних і зрадливих.