Ображений подвійно, наш тиран
Страшний, кривавий укладає план
I слугам каже часу не барити —
Обох на кіл негайно посадити.
Покірні слуги, чувши вирок цей,
Високі палі ставлять для гостей —
I смерть дочасна має там скосити
Ясної Франції найкращі квіти!
Челядники бастарда роздягли,
Зв’язали і на місце привели,
Де гордовиту, чисту і вродливу
Юрба нахабна мучила вже Діву:
За вроду і за сміливий удар
Їй смерть готує свій кривавий дар.
Ведуть її, різками затинають,
Сорочку з тіла білого зривають
І катові лихому віддають.
А Дюнуа, йдучи в останню путь,
Дочасно вмерти маючи не в битві,
Високу душу вилива в молитві.
Та гордий він, як сокіл на ловитві,
Аж навіть і призвичених катів
Перед героєм подив охопив!
Коли ж побачив муки він тієї,
Що за французькі мстилася лілеї,
А мала тут прийнять земний кінець, —
Прокляв він долі лютий рішенець,
На постать він поглянув, що коханням
Не осквернив ще жодний чоловік.
І так заплакав над її стражданням,
Як над своїм не плакав би повік.
Така ж, як він, і гордовита, й чула,
В жахливий час вона і не здригнула,
І погляд промовляв її палкий,
Що лиш його на світі жалко їй.
Прекрасних тіл солодка білосніжність
У них будила обопільну ніжність, —
Та боляче, коли любов така
Лиш на краю могили виника.
Уже ж бо, повен заздрощів і гніву,
Двоснастий звір прислужникам велить,
Щоб пару цю, як каже він, зрадливу
На гостроверхі палі посадить.
Аж тут зненацька, ніби грім із хмари,
Розлігся голос: «Гей, не треба кари!
Стривайте!» — І спинилися кати
На ці слова, затамувавши подих.
Що ж? Дивляться: стоїть чернець на сходах
У каптурі, як їм велить закон.
То був, панове, друг наш Грібурдон.
Як гончий пес, що оленя легкого
Такий приємний, запашний для нього
Почутив слід — і лине по кущах,
Куди його веде солодкий пах,
І хоч не бачить, а напевне знає
Тропу, якою звірина біжить,
Ані на що круг себе не зважає,
З дороги не збивається й на мить, —
Так добрий син Ассізького Франциска
За Жанною без одпочинку гнав
На мулі, що між хащами стрибав,
Гойдаючися, мов тяжка колиска.
«Гермафродите! — крикнув він. — Ім’ям
Отого яблука, що з’їв Адам,
Ім’ям побожної твоєї нені,
Ім’ям отця, що з геніїв був геній,
Благаю: любу відпусти мою.
За них себе на послугу даю.
Як цей герой і ця-от красна діва
В тобі збудили справедливий гнів, —
Я з цим-от ділом справлюся щасливо!
Ти знаєш, хто я, то не тратьмо й слів.
На мулі незвичайному сиджу я —
З ним працю незвичайну поділю я,
І ти не раз промовиш навпростець:
Мул варт ченця, а мула варт чернець,
Нехай іде до лиха цей вояка,
А Жанна — неабияка присмака
Для нашого знавецького стола.
Ціна за неї всяка — замала».
Огидою та пострахом чернечі
Незайманицю виповнили речі,
Чеснота-бо і дум високих стрій
Були дорожчі за рятунок їй.
Душі її небесне поривання
Бороло все, ба навіть і кохання.
Гарячі сльози по щоках біжать,
Від сорому нещасна червоніє
І очі в марній закрива надії:
Не бачити й небаченою стать!
А в Дюнуа тяжкі думки горять.
«Як! — дума він: — Розстрига і ледащо
Цю квітку Франції зірве найкращу,
Яку так пильно, ревно я беріг,
Про землю дбавши прадідів моїх!»
Масні ченцеві речі спокусили
Потвору злу, що прагнула забав;
Гермафродит, удавши усміх милий,
Ченцеві любострасному сказав:
«Що ж, згоден я! Готуйте ваші сили
Ви, отче, з мулом для солодких справ.
Французів цих — беріть, коли схотіли!»