На рівні ноги звівся цар геєни
Та й каже: «Рано ж ти прибув до мене,
О найславніший з гультяїв святих!3
Ще б на землі хоч трохи послужити!
Таж тільки ти з країни франків міг
Чортячу семінарію зробити,
Ти найпильніше мій устав беріг!
Але чи ж горю помогти словами?
Бери-но чарку, пий, гуляй із нами!»
Цілує, вдавшись у священний жах,
Свойого пана в копито монах
I невеселим оком поглядає
На огняне просторище безкрає,
Де пробувають серед мук страшних
Убивство, зрада, непокора, гріх.
Нечистий дух усім там верховодить,
Усе земне там смерть собі знаходить,
То кладовище розуму, знаття,
Краси, любові, радості життя,
То юрми безконечні, незліченні
Дітей небес, підкорених геєні.
Туди, читачу, попадає в бран
Король найкращий і лихий тиран.
Караються в тій огняній пустелі
Траян хоробрий, мудрий Марк Аврелій,
I добрий Тіт, опора людських прав,
І два Катони, вороги пороку,
І Сціпіон, що пристрасть подолав,
Що Карфаген переборов жорстоко.
На полум’ї там смажаться Платон,
Гомер божественний і Ціцерон,
I він мудрець між мудреців єдиний,
Сократ, кого замучили Афіни.
Там навіть доброчесний Арістід,
Солон правдивий — серед людства перли:
Хоч прожили життя вони як слід,
Але шкода — без сповіді умерли.
Та здивувавсь найбільше Грібурдон,
Побачивши у казані гарячім
Святих і королів, які закон
Несли Господній темним і незрячим.
Одним із перших там король Хлодвіг4.
Читальник мій дивується, я знаю,
Що він у пеклі опинитись міг,
Підданим одчинивши браму раю.
I справді дивно: тут, серед поган,
Найперший серед франків-християн!
Що ж, — легко я розвію цей туман:
Хрещення — не рятунок це для того,
Хто злочинами душу забруднив, —
А цей Хлодвіг себе гріхами вкрив,
Було жорстоке, люте серце в нього;
Ось через що — подумайте самі —
Його святий не врятував Ремі.
Серед царів могутніх та величних,
Оселених в падолі мук довічних,
Був також і великий Костянтин.
«О доле! — здивувався францисканець, —
Та як же міг сюди потрапить він,
Фундатор церкви, Господа обранець?
Богів фальшивих зруйнувавши храм,
Він з ними в пеклі опинився сам!»
А Костянтин одповідає щиро:
«Хоча поганську розметав я віру,
Хоч на руїнах давніх вівтарів
Я богу правди ладан воску рив,
Та речі ці, високі й урочисті,
Для власної робилися користі.
Церкви священні мав я за щаблі
До кесарського трону на землі.
Розкоші, втіхи, гордість, любослав’я —
Ось божества, которим слугував я,
А злото християн і їхня кров —
То шлях, яким я до фортуни йшов.
Лукавством і злобою оповитий,
Свого я тестя зважився убити.
Розпутним палом виповнений вщерть,
Залитий кров’ю, лютий та безсилий,
Я жінку й сина засудив на смерть,
Од ревнощів та од жаги сп’янілий.
Тож досить, Грібурдоне, є причин,
Щоб катувався в пеклі Костянтин».
Святий отець дивується дедалі:
У вічнім царстві муки та печалі
Куди лиш глянь — то славний казнодій,
То мудрий доктор, то прелат товстий,
Ченці з Мадрида і чернички з Рима,
Сповідачі вельмож, монархів, дам,
Що перед пеклом рай спізнали там
Із дочками духовними своїми.
Цураючися всіх отих прояв,
У чорно-білім одязі стояв
Монах із шевелюрою, як миска, —
I посміхнувсь лукаво син Франциска:
«Цей бовдур богомільний і тупий6
Одягся, бачу, в якобінський стрій...»
«Гей! — крикнув він. — Скажи, хто ти такий?»
А тінь йому: «Печаль моя велика!
Дитя! Святого бачиш Домініка!»7
На це ім’я, відоме нам з ікон,
Аж поточився бідний Грібурдон
Та й каже, кладучи хреста на себе:
«Ви в цій безодні, ви, обранець неба,
Святий, апостол, Божий посланець,
Надія церкви, вірних душ отець, —
Ви з грішниками, ви з єретиками
Караєтесь! Господня сила з нами!
А де ж вона, небесна благодать?
О люди! Годі молитви читать
Усім святим, як ви до того звикли,
Коли на них диявол гострить ікли!»
На те іспанець чорно-білий знов:
«А, що вже нам до всіх людських розмов!
Нехай вони чи гудять там, чи славлять —
Бігме, тепер однаково мені:
Де нас нема — акафисти нам правлять,
А де ми є — печуть нас на вогні.
Одному храми дорогі будують, —
А він, бідаха, вариться в смолі;
Той від усіх проклятий на землі, —
Аж зирк! Він там, де праведні царствують.
Що ж, бач, до мене, то мене катують
Ці бестії ніяк не без підстав:
Я альбігойцям муки завдавав,
Призводив їх, нещасних, до загину.
Мене печуть, бо пік і я, мій сину».