Під шиєю, де тон алебастрóвий,
Ідуть округлі лінії грудей,
Що сам Амур створив їх для людей,
Прикрасивши рожевими сосками.
Чудові перса! Милуватись вами
Повинен зір, рука — пестити вас
І губи — цілувати в ніжний час.
Щоб читачів моїх як слід розважить,
Охоче б я все тіло змалював
I лінії, яких ніхто не мав,
Але моральності закони кажуть,
Що пензель мій таких не має прав.
Уся вона — як дивний сон звабливий,
Бажань нестримних таємничий рій,
Палкі цілунки, дотики пестливі,
Немов рум’яна, красять личко їй,
Нової вроди додають вродливій.
Три місяці закохані живуть
І чар кохання безутомно п’ють.
Покинувши свою постелю зранку,
Вони в тонкім вибагливім сніданку
По ночі свіжих набирають сил.
Тоді, здіймаючи в повітрі пил,
Іспанські коні їх несуть на влови,
І пси в гонитві веселять діброви.
Повернуться — вже купіль жде на них,
I ллються, ніби чарівничі струми,
Оливи аравійські та парфуми
На тіло чисте, як одвічний сніг.
Коли ж обіду любий час настане,
Тетерюки сочисті та фазани,
Приправлені майстерно сяк і так,
Лоскочуть ніздрі, тішать очі й смак.
А і прозорий, спінений, іскристий,
Токаю плин янтарно-променистий
Їх мозок огріває й веселить —
I дотепи зриваються щомить
З рум’яних уст, кипучі та мінливі,
Як вина в кришталевім переливі.
Бонно зо сміху пада, умліва,
Ті гострі вихваляючи слова.
Скінчивсь обід — і травлення спливає
У гомоні, серед розмов легких;
Алена вірші розважають їх,
А там зайде про мавпи, попугаї,
Про докторів, про блазників двірських,
А там і ніч; досвідчені актори
Комедією тішать їхні зори, —
І врешті пару безтурботну знов
На ложі щастя з’єднує любов.
Заглибленим в солодке раювання,
Їм кожна ніч — як перша ніч кохання,
Хвилина кожна — порив огняний;
Ні ревність їх, ні туга не труїла,
І навіть час, невтомний чародій,
До ніг Агнесі склав побожно крила.
Шляхетний Карл не раз, не два казав,
Стискаючи її в солодкій млості:
«Земні держави й неба високості
За твій цілунок я б, Агнесо, дав!
Усе бредня: і трони, і походи.
Парламент мій клене моє ім’я7,
Плюндрують нас англійці-мореходи.
Та що по тім, коли твоєї вроди
Незцінним скарбом володію я!»
В цій мові героїзму небагато,
Але й герой, що з милою лежить,
Не раз такого може наказати,
Від чого потім мусить червоніть.
Так жив король для втіхи чарівної,
Як той абат в догоді та спокої. —
А принц англійський в лютому розбої8,
Озброєний, невтомний, на коні,
По Франції нещасній день при дні,
Склонивши спис, піднявши забороло,
Літав, мечем усе тнучи навколо.
Він б’є, плюндрує, валить мури він,
Серед страшних пожарищ і руїн
Кров проливає, вимага данину,
Солдатам кида й матір і дитину,
Черниць ґвалтує під жорстокий сміх,
П’є вина в бернардинців боязких,
Карбує гроші з золота святих
I — ворог Діві та Господній тайні —
Монастирі перетворяє в стайні.
Отак, буває, гості незагайні,
Вовки отару сонну опадуть,
Овець лякливих, беззахисних рвуть,
А пастушок із німфою стрункою
Спить у солодкім, краснім супокої,
I пес його, не знаючи турбот,
Недоїдки жує на повен рот.
Та з височин ясного апогею
Святий Денис, ласкавий наш патрон9,
Французький бачить в небезпеці трон,
І королівську стоптану лілею,
I кров, і дим, що в’ється над землею,
І Карла, що народ свій занедбав
Для пестощів солодких і забав.
Святий Денис для Франції, — те саме,
Що Марс для давніх римських вояків,
Паллада для афінських мудреців...
А втім, не будем гратися словами:
Один угодник вартий всіх богів.
«Ні, присягнусь, — він каже, — не здолаю
Дивитись довше на страждання краю,
Де віри правої підняв я стяг:
Святий вінець у ворога в руках,
Рід Валуа примушений конати,
I вороги, що брат їм — Генріх П’ятий10,
Законного властителя женуть
Із краю рідного в незнану путь!
Хоч я святий, та Бог мені пробачить:
Мені британців гидко навіть бачить,
Бо я напевне відаю з Письма,
Що цей народ пойме невіри тьма,
I він Господні приписи зламає,
I римську праву церкву занедбає,
I образ папи спалить на вогні.
Навіщо ж зволікатися мені?
Мої французи в вірі будуть жити,
Єретиками стануть горді бритти, —
Тож час наспів за лихо їм сплатити,
Яке ці дикі марнослови злі
В майбутньому посіють на землі».