– Генерале, генерале!..
– Адже з мовчазної згоди Франції, названих і деяких неназваних країн і саму Украйну, і народ наш кинуто на поталу Московській імперії, що ссе з плодючої української землі усі життєдайні соки, немовби казковий упир.
Обличчя де Брольї спохмурніло, мов грозова хмара, та польний маршал продовжив у тому ж дусі:
– Запам'ятайте, що я скажу вам, маршале: доки Московія безроздільно володарює на українських теренах, вона лишиться непереможною й великою. Тільки коли відродиться єдина міцна козацька держава по обидва боки Дніпра – тільки тоді запанує у Європі мир і спокій. А доти спокою не матиме жоден європейський монарх…
Де Брольї відійшов до дальньої стіни штабної кімнати, повільно опустився там на стільця і спитав:
– Ви все сказали, генерале?
– Така моя думка, що поробиш.
– Чом тоді воюєте за Францію? І ви, і ваші найманці-козаки…
– Не знаю, як щодо козаків, але особисто я сподіваюся, що наш король Луї П'ятнадцятий колись-то втішиться після смерті королеви Марії Аделаїди…
– Генерале, генерале, не забувайтеся!.. – вловивши у голосі де Лазіскі явне глузування, де Брольї підвищив голос.
– Отож я й кажу: сподіваюся тільки на те, що король наш колись-то припинить забавлятися з юними кралями в «Оленячому парку»[3] й нарешті повернеться до державницьких справ…
– Будемо вважати, я нічого не чув, – процідив крізь зуби де Брольї.
– До речі, маршале, яка ваша думка щодо того, що ставка наша знаходиться на вулиці Оленячий брід? Хіба ж у такому збігу назв не відчувається гіркої іронії долі?
– Знаєте, генерале… – Де Брольї сумно зітхнув. – Якби не унікальна агентурна мережа, якою розпоряджаєтеся ви особисто, після всього сказаного вас можна було би дуже просто відсторонити як від командування армією, так і від роботи у «Секреті короля». А щоби з ваших мізків остаточно вивітрилися хибні думки, заслати якнайдалі…
– Хто ж постачатиме тоді «Секрет короля» унікальними відомостями?
– Тому ви залишитеся на всіх посадах навіть після всього сказаного, – суворо мовив маршал. – Але майте на увазі: король – то є король, і не нам, вірним королівським слугам, критикувати особисте життя Його Величності.
– Знаєте, маршале…
– Зрештою, чого ви хочете?! Росією править імператриця Єлизавета, дуже прихильна до вашої Украйни. Після візиту до Києва вона навіть пообіцяла не карати на смерть жодного малороса…
– Козака…
– Яка, зрештою, різниця?!
– Для вас, маршале, і справді жодної різниці, тоді як для мене…
– Отож, генерале: для вас!.. Ви повсякчас ставите свою думку вище від думок інших – у тому і є ваш недолік, що гальмує вашу ж кар'єру.
– Я роблю так, лише коли йдеться про рідну мою Украйну. Адже існування країни важливіше, ніж благополуччя окремо взятої людини.
– Гаразд, повернімося до вашої землі… Отже, імператриця Єлизавета привселюдно присягнулася не страчувати жодного малороса і свято дотримується цього принципу.
– А що буде потім?
– Тобто?..
– Що станеться після смерті Єлизавети Петрівни? Ця імператриця не вічна, як і будь-хто з людей…
Де Брольї лише плечима знизав.
– От і я не знаю. А тому не постидаюся нагадати про борги переді мною, перед усім козацтвом і перед усією Украйною навіть нашому величному королю, якщо випаде така нагода!
Польний маршал посміхнувся і додав:
– Між іншим, нагадати про старі борги ніколи не пізно. Адже взяте у борг все одно лишається твоїм, тільки розпоряджаються ним інші. До того ж, відсутність вчасних виплат по боргових зобов'язаннях іноді може зламати людині все життя… Не кажучи вже про цілу країну…
– Мушу зазначити, генерале, що ваша сміливість межує з неповагою, – замислено мовив маршал. – Втім, запевняю: тільки-но ви зберетеся сказати те, що сказали щойно мені, в обличчя нашому монарху… У вас нічого не вийде! Бо не погоджуватися з вінценосною персоною іншим людям, хай яким видатним, ніяк не можна…
Польний маршал знову посміхнувся:
– Можете не сумніватися, маршале, я не злякаюся і не постидаюся. Адже одному європейському монархові я колись уже нагадував про його борги перед козацтвом…
12 грудня 1717 року від Р.Х.,
Швеція, Стокгольм
– Ну то як тобі видовище?
– Прошу?..
– Як тобі наша столиця? Подобається?
Григорій замислено дивився на співбесідника, який аж сяяв від щирого захоплення. По всьому було видно, що Густав дуже любить своє місто й пишається ним. Проте, на превеликий жаль, він не бачив казкової краси Батурина – гетьманської столиці у період її розквіту…
3
У паризькому будиночку «Оленячий парк» маркіза де Помпадур влаштовувала королю Луї XV таємні побачення із вродливими юними панянками, яких особисто добирала сама, щоби монарх втамовував з ними свою хіть.