Джеймс Гедлі Чейз
Ось ваш вінець, леді
Розділ перший
Хлопці, які прийшли подивитися на смерть Вессі, вишикувалися уздовж шинквасу. Вони щосили намагалися бадьоритись, однак у кожного з них з переляку тремтіли жижки.
Я зайшов до бару тієї миті, коли п'янкі трунки вже добряче захмелили товариство. Хлопці побачили мене і тяжко застогнали.
— Заради всього святого, погляньте-но лише, хто до нас завітав, — вигукнув Баррі. — Та це ж пан короткочасна сенсація власною персоною.
Баррі Г'юсон був непоганий парубок, одначе мав замало смальцю в голові. Я замовив собі житнього віскі та усміхнувся до присутніх.
— Здоровенькі були, хлоп'ята, — сказав я, змахнувши рукою. — Ладен закластися, що дехто з вас вже зовсім скоро геть іншої заспіває.
Очевидячки, цей мій дотеп не припав хлопцям до смаку, й вони з суворим виглядом згуртувалися навколо мене. Г'юсон тицьнув мене у груди вказівним пальцем. Оце я люблю — коли якийсь хлопака штурхає мене у груди. Та Баррі вже був добряче підпилий, тож я поставився до його дій поблажливо.
— Послухай-но, друзяко, — промовив він, примружуючи очі, щоби як слід сфокусуватися на моєму обличчі, — на цю невеличку урочистість пускають лише тих, хто має запрошення. У тебе ані найменшого шансу. Тому будь хорошим хлопцем і забирайся звідси.
Я вихилив житнього та показав Баррі свою перепустку.
— Хлоп'ята, ви тут — не єдині репортери, — сказав я. — Хай там як, а я — з вами.
Гаккеншмідт із газети «Глоуб» зсунув свого капелюха на потилицю.
— І як ото тобі вдається щоразу так швидко з'являтися там, де щось відбувається? — запитав він. Його огрядне обличчя було схоже на вкрай здивоване кружало голландського сиру. — Зазвичай тебе навіть і близько нема, та варто лише трапитися чомусь цікавому — як ти вже вродився там, де й не сіяли.
Я кивнув.
— Знаю, — сказав я, — це — сувора правда життя, але так вже воно є. Краще завчасно, ніж запізно, як сказала одна стюардеса пасажирові.
Г'юсон наповнив свою склянку. Тоді поглянув на годинника.
— Остаточний термін — 12:01, — сказав він.
Гаккеншмідт схопив жменю соломинок для коктейлів і розламав її навпіл. Відклав одну найкоротшу соломинку — жереб, і ретельно перелічив решту. Я задумливо спостерігав за його діями.
— Ти не полічив мене, — сказав я, коли він завершив підрахунок.
У відповідь той хлопака закопилив свою товсту губу. Саме так він уявляв собі глузливу посмішку.
— Та невже? — запитав він. — А я ж бо думав, що ти не береш у цьому участі.
Я нахилився вперед і вибрав соломинку.
— Поклади її до жмутку і не будь таким дурилом, — сказав я, простягаючи йому соломинку.
Гаккеншмідт поглянув на мене, а я — на нього. Тоді він узяв у мене соломинку. І оці слабкодухи вважають, буцімто дуже круті, та насправді вони звичайнісінькі тюхтії. От і Гаккеншмідт був достеменним тюхтієм.
Одна з соломинок була значно коротша за решту. Той, хто витягне найкоротшу — слухатиме останні слова Вессі. І це конче мусив бути я.
Першу соломинку потягнув Г'юсон, але йому випала довга. Я пропустив уперед ще трьох хлопців, а тоді витягнув найкоротшу соломинку, тож інші репортери мусили поступитися. Я ж бо добре знав, де лежить найкоротша, тож і дістав її.
Хлопці стояли навколо та люто дивилися на мене.
— Що ж, ти переміг. Іди й роби, що маєш робити, — сказав Г'юсон. — Лише не намагайся викинути якогось коника.
Я жбурнув соломинку геть.
— Не переймайтеся, хлопці, — сказав я. — Ви про все дізнаєтеся.
Було двадцять по одинадцятій. Якраз достатньо часу, щоби ще трохи випити. Ті хлопці так жлуктили своє житнє, ніби самі очікували смерті.
Тоді ми всі гуртом вийшли з бару та втиснулися до трьох автівок, що чекали, аби відвезти нас до в'язниці. Ми з Г'юсоном, Гаккеншмідтом і ще двома хлопцями сіли в перше авто. Г'юсон вмостився за кермо, а я — поруч з ним.
Завівши автівку, він запитав:
— Чому це раптом ти зацікавився цією справою, Ніку?
Я вишкірився у пітьмі. Г'юсон був ще той хитрий лис, але від мене він анічогісінько не дізнається.
— А чом би й ні? — відповів я запитанням на запитання. — Суд над Вессі спричинив чимало галасу, хіба ні? То я й подумав, що маю побачити, як він помре. Так чи інак, а ті фокуси з газом — то для мене щось новеньке.
Г'юсон різко повернув убік та обігнав перевантажену автомашину.
— А ти нівроку поінформований, еге ж?
— Стараюся, — знизав плечима я.
— Як гадаєш, це справді скоїв Вессі?
— А ти як гадаєш? — знову вишкіривсь я.
Г'юсон стиха вилаявся.
— Послухай-но, ти, жевжику, якщо за цією справою щось криється, дай мені знати. Я вже робив тобі послуги, тож, гадаю...
— Облиш це, — коротко відказав я. — Звідки, в біса, мені знати, чи це скоїв саме він, а чи хтось інший? Присяжні поклали вину за те вбивство саме на Вессі, чи ж не так?
— Мене не цікавить, що собі надумали ті присяжні. Я питаю, що ти сам про це думаєш.
— Та я ніколи й не думаю, братчику, — поквапливо сказав я йому. — Я просто чекаю, коли щось трапляється.
Г'юсон зневажливо пирхнув.
— Гаразд, розумнику, — сказав він. — Зачекай-но, нехай лишень тобі щось знадобиться.
Ми дісталися в'язниці об одинадцятій сорок. Коли ми під'їхали, перед брамою вже чекало кілька інших свідків. У тьмяному світлі усі вони мали стривожений вигляд, і відступили трохи далі, коли наша ватага висипала з автівок. Отак і стояли ми перед брамою усім гуртом, удаючи, ніби не знаємо, для чого тут зібралися. Коли це, зрештою, об одинадцятій сорок п'ять в'язнична брама відчинилася.
Двоє поліцаїв перевірили наші перепустки та швиденько нас обшукали. Відколи відбулася страта Снайдер[1], органи влади проймав неабиякий страх, аби ще якийсь хлопець, крий боже, потайки не проніс із собою фотокамери. Хлопці знали, що марно й намагатися це зробити, і копи добре знали, що хлопці це знають, тож обшукували нас радше для годиться. Коли вони закінчили, ми попрямували крізь лабіринт брам, кожна з яких зачинялася за нашими спинами, перш ніж ми встигали пройти крізь наступну.
Ми маршували один за одним, і мені спало на думку, що наша репортерська ватага достоту схожа на гурт професійних жалібників. Ми проходили повз великі будівлі, всередині яких були розміщені в'язничні камери, і наші кроки відлунювали стежиною. У камерах було тихо й темно. Дім смерті[2] містився ген у найдальшому кутку величезного в'язничного подвір'я.
Ми обійшли катафалк, припаркований перед домом смерті, й чимало хлопців з нашого гурту підібгало хвости, ледве-но глипнувши на той транспортний засіб.
Дім смерті мав два входи. Один вів до вузенького коридору, затиснутого поміж газовою камерою та стіною дому смерті. Другий вів до невеличкої камери, в якій перебував Вессі — усього за кілька футів від входу.
Поблизу дому смерті не було жодної іншої будівлі. Він самотньо стояв осторонь, у найдальшому кутку двору, де ув'язнені не грають у м'яч. Човгаючи в'язничним подвір'ям, ми здійняли чимало куряви й принесли ту пилюгу на наших черевиках з собою до дому смерті.
Коло входу нас зупинив вартовий.
— Хто з вас, хлопці, піде слухати останні слова?
Я вийшов уперед з шерегу та вказав на себе великим пальцем.
— Гаразд, — сказав вартовий. — Ти — чекай тут.
Решта хлопців юрбою почимчикували коридором і згуртувалася перед скляним вікном газової камери.
Останнім позицію коло вікна зайняв Г'юсон. Проходячи повз мене, він мовив:
— Ну, дивись мені, друзяко.
На мій подив, вишкіритися у відповідь на його засторогу було не так вже й просто. Щось мої нерви через усю цю справу трохи розгулялися.
Газова камера мала форму восьмигранника, була зроблена зі сталі, а у кожній з її восьми сторін було вікно. Той вузенький коридор, у якому зібралися хлопці, спорудили для того, щоби залишити чотири фути[3] вільного простору між стіною дому смерті та газовою камерою. З самої камери виходив височезний сталевий димар, який стримів понад дахом дому смерті та мав виводити назовні випари після завершення страти.
1
Йдеться про страту Рут Снайдер (1895-1928) — жінки, засудженої за вбивство свого чоловіка. Її стратили на електричному стільці 12 січня 1928 року у в'язниці Сінґ-Сінґ, що у штаті Нью-Йорк, США. Виконання цього вироку прикметне тим, що всупереч забороні на присутність фотографів, Том Говард (1894—1961), фоторепортер газети «Чикаґо Триб'юн», проніс із собою компактну приховану камеру, закріпивши її на гомілці, та сфотографував Рут Снайдер у той момент, коли її страчували струмом. Цей знімок було визнано однією з найвидатніших світлин десятиріччя, а камера зберігається в Музеї американської історії. Самого ж Товарда та газету, на яку він працював, влада штату намагалися притягти до суду, щоправда, безрезультатно, а всіх свідків смертних вироків ще довгий час по тому обшукували, аби не допустити присутності під час страти людей з прихованими камерами.
2
Дім смерті (