Я усміхнувся до нього.
— Наразі облишмо це питання, полковнику, — сказав я. — Схоже, ви тут трохи вскочили у халепу.
— У халепу? — Вигляд він мав не на жарт схвильований. — Та я тут сиджу на купі динаміту. Послухайте, Мейсоне, чи допоможете ви мені знову?
— Авжеж, — погодивсь я. — Саме заради цього я сюди й прийшов.
— Влаштовуйтесь і випийте зі мною, — запропонував полковник, провадячи мене до довгої кімнати з невисокими стелями та великим, порожнім каміном у дальньому кінці. Я захоплено роззирнувся навколо.
— Але ж і шикарну оселю ви тут маєте, — похвалив домівку я.
Хазяїн був зайнятий тим, що наливав нам скотч.
— Як ви про це дізналися? — запитав він.
— Редакторові газети «Глоуб» було відомо, що у нас із вами доволі дружні взаємини, тому він вирішив, що я зможу потрапити до вас і з'ясувати, що за пригода у вас тут сталася, — сказав я, беручи склянку з руки Кеннеді. — У редакції зметикували, що зі мною ви можете заговорити.
Лише якусь секунду полковник пильно дивився на мене, а тоді вишкірився в усмішці.
— То ви прийшли сюди, аби їх надурити?
Я кивнув.
— Авжеж. Я прийшов сюди, аби їх надурити.
Кеннеді сів у великий фотель і провів рукою по волоссю. Він був гарний чолов'яга, мав велике, м'ясисте обличчя та добрі очі. Гадаю, полковнику було вже під п'ятдесят, одначе був він здоровий та міцний, наче тикове дерево[27]. Хазяїн указав мені на інший фотель.
— Сідайте, Мейсоне, та розкажіть, як ви збираєтеся витягнути мене з цієї халепи.
Я сів на край столу, аби мати змогу дивитися на полковника згори.
— Гадаю, вам першому варто почати розповідь, — сказав я йому. — Так я зможу дізнатися, у чому річ. Наразі мені відомо лише те, що поліцію повідомили про постріл, і сюди приїхали копи. Трохи згодом вони вийшли з будинку, сказали репортерам, що нічого не сталося, та подалися геть. Якщо вже копів цілком заспокоїло побачене та почуте тут, то, гадаю, причин для хвилювання немає. Чи, може, вас спіткало якесь прокляття, полковнику?
Кеннеді надовго допався до склянки.
— Гірше, усе набагато гірше, — зрештою промовив він. — Це — жінка.
Я спромігся приховати легку усмішку, що мимоволі з'явилася на моєму обличчі. Полковник був хорошим чолов'ягою, проте йому була притаманна своєрідна привабливість, через яку в нього повсякчас закохувалися жінки. Він просто сидів собі та усміхався — а закохані панянки вже й тут.
— Оце так-так, — тільки й спромігся мовити я. Виказувати свою обізнаність з полковниковими походеньками я не збирався.
Кеннеді допив свій скотч, похитав склянкою та насуплено визирнув з вікна на хлопців, які сиділи на травичці ярдів за двісті від будинку. Я його не квапив.
— Ви ж бо знаєте, як воно буває, — почав хазяїн, і далі вдивляючись у вікно.
— Авжеж, — сказав я, аби його підбадьорити.
— Певно, я геть збожеволів, якщо надумав мати справу з цією жінкою, — продовжив полковник. — Вона має великі зв'язки. Якщо бодай щось просочиться у пресу — зчиниться просто пекельний скандал. Ані вона, ані я не можемо цього допустити.
Я взяв наші склянки та наповнив їх скотчем. Мене завжди цікавили пороки вершків суспільства. Багатії викликали у мене доволі сильний комплекс меншовартості, принаймні достатній для того, аби я думав, що їхні пороки набагато кращі за мої. А втім, гадаю, то був лише комплекс, адже я багацько про це міркував, одначе так і не міг допетрати, у який спосіб ті багатії можуть грішити краще за мене. Та хтозна, можливо, мені просто бракує уяви.
— Я мушу вивести її з цього будинку, та хай мені чорт, якщо знаю, як це зробити.
Я мало не розхлюпав своє питво.
— Ви хочете сказати, що вона ще й досі тут? — здивовано запитав я.
Полковник рвучко озирнувся та поглянув на мене.
— Звичайно, вона ще й досі тут, — промовив він, показуючи дещицю свого давнього норову. — Чому б інакше я сидів отут і дозволяв отим причепам робити з мене посміховисько?
— Гаразд, полковнику. Даруйте, я одразу не втямив. Отже, уся складність полягає в тому, щоби вивести ту леді звідси, і зробити це так, аби хлопці її не побачили; я правильно зрозумів?
Кеннеді кивнув.
— Гадаєте, вам це вдасться? — запитав він.
— Авжеж, гадаю, це спрацює, — відказав я, трохи поміркувавши. — Хлопці хочуть побачитися з вами. Наразі вони навіть гадки не мають про те, що тут присутня якась жінка. Отож, усе, що вам потрібно зробити, — це побачитися з хлопцями та затримати їх розмовою, а я тим часом виведу ту пані з будинку через задні двері.
Кеннеді сидів і думав. Я розумів, що йому не надто подобався цей задум. І я здогадувався, чому саме.
— Не хвилюйтеся через мене, полковнику, — провадив я далі. — Я не маю звички наживатися за рахунок своїх друзів.
Він поквапливо підвів на мене погляд.
— Ні... я задумався зовсім не про це... Я... що ж, гадаю, навіть вам не можна знати, хто вона така... для неї це буде неприйнятно.
— Між нами кажучи, полковнику, ця пані виявилася уперта, еге ж?
Кеннеді кивнув.
— Вона просто навіжена, — мовив він. — Хай йому грець, та вчора вночі вона націлила на мене пістолета.
Я витріщився на Кеннеді.
— І це саме тоді пролунав постріл, чи не так? — запитав я.
Полковник повагався.
— Так, — врешті-решт промовив він. — Сталося непорозуміння. Таку вже та жінка має запальну вдачу. Вона розлютилася, і пістолет вистрілив.
Я розреготався — не міг нічого з тим вдіяти. Це видалося мені страшенно кумедним.
— Невже ж вона не закохалась у ваші манери та дала вам відкоша, полковнику? — промовив я.
На якусь хвилину запала мовчанка. Я вже подумав, що Кеннеді на мене образиться, та невдовзі він журливо усміхнувся.
— Заради всього святого, Мейсоне, поводьтеся тихіше, — благально мовив він. — Але, гадаю, десь так воно і сталося.
Я зісковзнув зі столу.
— Може, підете й поясните їй наш план? Я вважаю, нам варто поквапитися. Ті хлоп'ята надворі вже втрачають терпець.
Кеннеді підвівся на ноги. Вигляд він мав стурбований.
— Маю надію, вона дослухається до голосу розуму, — промовив полковник. Він трохи постояв, неначе школяр, який збирає усю свою сміливість, аби увійти до кімнати, у якій його шмагатимуть паском, а тоді переступив поріг.
Полковник пішов. Я зачекав, аби пересвідчитися, що він уже піднявся нагору, а тоді тишком-нишком підкрався до сходів і нашорошив вуха.
Я почув його голос. Кеннеді стиха викладав суть проблеми. З усього, що він говорив, я міг розрізнити лише слово-два, не більше. На мить запала тиша, а тоді заговорила жінка. Вона сказала лише: «Що ж, гаразд, якщо ви вважаєте, що це безпечно», але закляк я зовсім не через те, що вона сказала. Справа була в її голосі. Я б упізнав той голос будь-де. Він бринів, неначе холодний, металевий дзвін.
Подругою полковника Кеннеді виявилася та сама жінка, яка вже двічі мені телефонувала. Та сама жінка, яка надіслала мені п'ять тисяч баксів.
— От тобі й маєш, — тихенько промовив я сам до себе та повільно повернувся до вітальні.
Розділ восьмий
Минуло зо п'ять хвилин, поки Кеннеді спустився сходами. Він підійшов до вікна і подивився назовні, а тоді розвернувся до мене.
— Я з нею поговорив, — неспокійно промовив він. — Вона хоче, щоби ви приготували автівку та залишили її за будинком. Тоді вона зможе утекти звідси самотужки.
Це не входило в мої плани. Я ж бо вже налаштувався на довгу поїздку автівкою у товаристві цієї пані.
— А що буде з автомобілем?
Обличчя Кеннеді трохи спохмурніло.
— Щодо цього вам не слід хвилюватися, — сказав він. — Я просто хочу, щоби ви зробили те, що запропонували... і нічого більше. То ви це зробите? — у його голосі забриніла криця.
— Авжеж... усе, що скажете, — кивнув я.
Скидалося на те, що мої слова заспокоїли полковника.
— Вийдіть на ґанок і погукайте тих хлопців до будинку, — запропонував Кеннеді. — Щойно усі вони зайдуть досередини, обійдіть будинок і виведіть автівку з гаража. Тоді повертайтеся назад.
27
Тикове дерево