— Авжеж, — сказав я. — Як ся маєте? Настріляли собі ще трохи полковників?
Я злегка посміхнувся — нічого не міг із собою вдіяти. Жодного разу не міг стриматися, аби не підпустити шпильки цій жінці.
— То вам про це відомо? — запитала вона.
— Звісно, відомо, — відказав я. — Це ж я був тим хлопцем, який витягнув вас із халепи. Я упізнав ваш голос.
На мить запала тиша, а тоді вона сказала:
— Ви шукаєте Марді Джексон. Минулого разу я сказала вам, що невдовзі ви зацікавитеся цією справою. Як бачите, я не помилилася. Марді Джексон забагато знає. Не думаю, що ви побачите її знову. Проте сьогодні о дев'ятій вечора ви могли б навідатися на причал Венсді. Там ви зможете побачити дещо таке, що зацікавить вас продовжити розслідування.
— Чому, в дідька, ви мусите бути такою таємничою... — почав було я, та лінія вже роз'єдналася. Якщо колись знайду цю жінку, розлючено подумав собі, гримаючи телефоном об стільницю, ото вже дам їй добрячого прочухана за цю таємничість.
А втім, я був стривожений. Ця жінка підтвердила мої підозри. Марді щось знала. А ще мені геть не сподобалися слова про те, що я більше її не побачу. Я неспокійно намотував кола кімнатою. Хто ж вона, та жінка? Чому їй так кортить, аби я почав докопуватися до правди у цій справі? Кеннеді знав, хто вона така. Отже, мій наступний крок — поговорити з полковником. Якщо я викладу на стіл свої карти, то й він, можливо, відкриє свої.
А тим часом я вирішив навідатися до моргу, просто щоби перевірити, чи Марді, бува, не лежить там, невпізнана.
Завершивши цю роботу, я неабияк тішився. Її там не знайшов. У трупарні було чимало молодих дівчат, які лежали на стільницях, дожидаючи, поки хтось прийде по них, і, поки я завершив свої пошуки, то почувався геть пригніченим.
Перш ніж піти, я трохи побалакав із працівником моргу. Принагідно запитав його, чи знає він щось про причал Венсді. На мій подив, цей хлопець знав, і то чимало. Його брат працював неподалік того місця.
— Ото вже направду бандитська місцина, — сказав він мені. — Нині тим причалом вже ніхто не користується, зараз усі судна ідуть вище за течією річки, до причалу Гадсона. Що ж до причалу Венсді, то зараз там ошиваються усі річкові щури. Майк — то мій брат — завжди казав, що причалом Венсді послуговуються для перевезення контрабанди. Гадаю, відтоді там стало трохи спокійніше, а втім, місцина таки бандитська.
Він дав мені настанови щодо того, як туди потрапити, а я дав йому кілька баксів і пішов.
Решту дня я провів за сортуванням своєї кореспонденції та зустрічався із хлопцями-газетярами. У місті все було тихо та спокійно, не відбувалося жодних подій, гідних звання великої новини.
Близько восьмої вечора я сів до свого побитого життям «Форда» та поїхав до редакції газети «Глоуб». Ледве-но я увійшов до будівлі, як назустріч мені вигулькнув Г'юсон, — він саме збирався йти додому.
— Привіт, — сказав колега. — Я так і не подякував тобі за те, що допоміг нам тоді з Кеннеді. То була чудова робота.
Я лише відмахнувся від його подяки.
— Що ти знаєш про Лу Спенсера? — запитав я.
Г'юсон знизав плечима.
— На твоєму місці я забув би про нього, — мовив він. — Та справа Вессі вже похована. Ти нічого не доб'єшся, порпаючись у тій купі бруду.
Я похитав головою.
— Ні... Мені йдеться про інше. Просто хочу знати, що то за людина. На того Спенсера працювала моя дівчина, і зараз вона кудись зникла. От я й запитую себе, чи той тип, бува, не причетний до її зникнення.
Г'юсон похитав головою.
— Спенсер — не така людина. Він має дружину, яку кохає до нестями. Він не став би зраджувати їй зі своєю працівницею. Звичайно, я можу помилятися, а втім, не думаю.
Я пригостив його «Кемелом».
— Той Спенсер — жорстокий чолов'яга, чи не так? — запитав я.
Г'юсон лише знизав плечима.
— Еге ж, гадаю, що так. Він — пронозливий тип і заробляє чимало грошви. Але викинь вже ти того Спенсера з голови.
Ми разом спустилися сходами, і я підвіз його половину дороги додому. Тоді висадив Г'юсона коло зручної для нього станції метро, а сам поїхав у керунку причалу Венсді.
Отже, Спенсер — одружений чоловік. Я сказав собі, що скоро маю зустрітися з цим типом. Але спершу мушу знайти Марді та вислухати її історію. Отоді вже можна буде піти до Спенсера та поговорити з ним. Хотілося мені того чи ні, а схоже, я дедалі сильніше вплутувався у цю справу.
Причал Венсді був розташований у дальньому кінці східної околиці міста. Аби дістатися туди, я мусив проїхати крізь кілька вельми сумнівних кварталів. Доводилося кермувати вкрай обережно, бо тамтешні вулиці були вузенькі, а пішоходи переходили дорогу, де їм заманеться.
Я припаркував автівку в невеличкому гаражі неподалік причалу.
Службовець моргу мав рацію. Це було вельми бандитське місце. Обабіч вузьких вулиць нависали темні будинки, такі перекошені, що, здавалося, похилившись одне до одного, торкаються дахами, затуляючи небо над головою. Хідники були мокрі та слизькі, вкриті усіма можливими ґатунками сморідних покидьків.
Працівник гаража підказав мені, де шукати причал Венсді. При цьому той чолов'яга поглянув на мене так, ніби я збожеволів. Можливо, він навіть мав слушність, але це мене однаково не зупинило би.
Я швидкою ходою наближався до мети. Річковий туман повільно підіймався над водою, і до мене долинула низька нота сирени, що завивала на далекому маяку. Невдовзі останні крамниці залишилися позаду. Схоже, я був вже зовсім близько до річки. Завернувши за ріг вулиці, я вийшов на причал Венсді, у дальньому кінці якого видніли лише маслянисті води, в яких відбивалося світло самотнього вуличного ліхтаря.
Обіч пристані з пітьми бовваніли, розкидані де-не-де, високі будинки. У їхніх вікнах ледве виднілися жовті шпарини світла, що пробивалося крізь кепсько припасовані жалюзі. Раптом мені стало зимно. Туман був вогкий, а з річки дув пронизливий вітер.
«Ну що ж, — подумав я. — Ось я й на місці». Причал Венсді аж ніяк не видався мені привабливим куточком.
Я пройшовся до краю води та окинув поглядом темну річку. Та не побачив на ній нічого, крім самотнього буксира[32], на якому світилася гасова лампа. Я кинув погляд на свого годинника. Всього-на-всього за чверть дев'ята.
Та жінка сказала, що я маю прийти на причал Венсді, та й годі. Це місце було збудоване у формі трибічної площі, за четвертий бік якій правила річка. Спостерігати за цією площею було просто. Я пригледів собі бухту старого каната, що валялася у темному закутку, та в сів ся на неї.
Перебуваючи на цьому спостережному місці, я міг оглядати весь причал і водночас залишався непоміченим і відносно захищеним від вітру.
І хоча це був не найкращий спосіб провести вечір, та якщо я збирався знайти Марді, то ремствувати мені не годилося. Закурити я не міг, адже боявся, що видам свою присутність, а на додачу мені страшенно хотілося хильнути чогось міцного. Минуло десять хвилин отакого чекання, і я почав добряче дратуватися. Принагідно придумав кілька вигадливих імен для тієї загадкової пані, яка мені телефонувала. Мені кортіло бодай один раз із нею зустрітися. Одного разу їй би вистачило з гаком.
Коли годинник підказав мені, що сиджу тут уже пів години, мене охопив неспокій. Я підвівся на ноги та, не виходячи з найглибшої тіні, почав крокувати туди й назад, аби прогнати заціпеніння зі своїх кісток. П'ятнадцять по дев'ятій — і нічого досі не сталося. Мабуть, та жінка просто пошила мене в дурні.
І тут зненацька почали розвиватися події. Я побачив, як з-за рогу вулиці повільно наближається світло фар автівки. Хутко пригнувшись, я сховався за бухтою каната і, ставши на коліна, визирав з-понад неї, як то зазвичай роблять у кіно. Велика автівка з піднятим верхом завертала за ріг, прямуючи на площу. Її фари освітлювали темряву та сліпили мені очі. Я присів та не підводив голови, аж поки світло ковзнуло по бухті каната та промайнуло, віддаляючись, і мій закуток знову поринув у темряву. Тоді я нечутно підвівся зі свого сховку.
Автівка зупинилася коло одного з будинків. Цей будинок був цілковито темний. На відміну від інших довколишніх домів, у ньому не світилося жодне вікно.
32
Буксир або буксирне судно — службово-допоміжне судно, призначене для водіння несамохідних, або тих, що втратили хід, плавальних засобів, а також для надання допомоги кораблям і суднам, що зазнають лиха на воді.