Щодо мене, то я мав трохи більше вільного простору, ніж хлопці. Я зазирнув у газову камеру. Вона мала завширшки футів зо п'ять і була геть порожня, лише у самому її центрі стояло сталеве крісло, обладнане ременями. На споді, під сидінням того крісла, були підвішені «яйця»[4] з ціанідом[5]. Вигляд цього місця мені геть не сподобався. Варто було лише уявити, що це я сиджу на тому кріслі — й мурашки починали бігати по моїй спині.
Звідти, де я стояв, можна було зазирнути крізь вікно камери та побачити на протилежному боці хлопців, які дивилися через своє вікно на мене. Вони помахали мені, і я здійняв догори вказівний та середній пальці. Скупчившись перед вікном, ті хлопаки достеменно скидалися на зграю мавп.
Та я прийшов сюди, аби побачити Вессі, тож подумав, що варто принагідно зазирнути до нього. Він сидів у камері та курив цигарку. Був голий, якщо не брати до уваги трусів.
Я поглянув на вартового.
— З якого це дива він у такому вигляді?
Вартовий зиркнув у камеру.
— Ми завжди якомога більше їх роздягаємо. Той газ добряче всотується в одяг, і нам тоді складно витягати їх з газової камери[6].
— Якби сюди колись пустили бодай одну панянку, то ви вже мали би неабиякий попит на квитки, — сказав я.
Вартовий скривився. Гадаю, почувався він не надто добре.
— Авжеж, — відказав він, але тоді для вас, жевжиків, тут геть не лишилося б вільного місця.
Вессі був здоровилом із похмурим і важким обличчям. Я подумав: з огляду на те, що його чекає, цей парубок тримається нівроку. Скляний погляд, украй понурий вигляд, одначе Вессі не панікував.
Священник, огрядний коротун, зі схвильованим виглядом сидів на стільці, похиливши голову, та виспівував якусь молитву. Час до часу Вессі поглядав на нього та облизував губи. Я бачив, що він бажає, аби той священник нарешті вгамувався та припинив свої співи.
Тоді я відчув, як мене раптом охопив дрож, немовби мені стало зимно. Але ж ні. Я пітнів. Коридором швидкою ходою попрямував головний наглядач в'язниці. Його обличчя було зеленаво-бліде. На мене він навіть не поглянув.
— Гаразд, — ото й усе, що він сказав, звертаючись до вартового.
Вони відчинили двері до невеличкої камери. Шкіра на обличчі Вессі туго напнулася, й він зиркнув поза спини вартових — просто на мене. Мені не хотілося зустрічатися з Вессі поглядом, однак я подумав, що, мабуть, варто бодай якось його підбадьорити. Тож я йому підморгнув. Звісно, це було чорти батька зна що, проте я мусив якось дати Вессі знак, що співчуваю йому.
Вартовий поплескав його по плечі. Вессі підвівся. Він тримався на ногах значно впевненіше, ніж я.
А священник і далі одноманітним тоном гудів свої молитви. Я здогадувався, що Вессі думає про усе те бубоніння, але мусив стриматися. Не схоже було, що ті молитви якось нам допоможуть.
Вессі вийшов зі своєї камери. Його руки були скуті кайданками, і він раз у раз крутив зап'ястками, брязкаючи тими браслетами.
Головний наглядач похмурим голосом зачитав смертний вирок. Читав він його тоном, який свідчив про бажання якнайшвидше покінчити з усією цією справою. Я бачив, як за його вухом стікає тонка цівка поту. Дочитавши, він промовив до Вессі:
— Чи маєте ви останнє слово?
Саме на це я й чекав. Я пройшов уперед, тож тепер був зовсім поруч із Вессі. Краєм ока я міг бачити, як хлопці притиснися до вікна, всотуючи в себе усю ту сцену та пильно спостерігаючи за мною. Вессі дивився просто на мене.
— Ви караєте не ту людину, — сказав він, і голос його трохи затремтів. — Я цього не робив.
Вартові оточили Вессі, проте той зненацька закляк і продовжував дивитися на мене.
— Розкрий цю справу, Мейсоне, — пробурмотів він стиха. — Це скоїв Лу Спенсер. Ти маєш його викрити — це був Лу — чуєш?..
Вартові заходилися підганяти Вессі й невдовзі заштовхали його до газової камери. Аби потішити хлопців, я занотував першу частину того, що він мені сказав, однак вирішив, що не стану ділитися з ними рештою.
Вессі посадили у сталеве крісло, на споді якого були підвішені кульки з ціанідом. Затягнули ремені. Поки це відбувалося — а на усі ці приготування вартові витратили не більше сорока п'яти секунд, — Вессі не зводив з мене очей. Я кивнув йому, намагаючись сказати, що почув його і збираюся щось із цим зробити. Він побачив, що йому вдалося привернути мою увагу, й відпружився у кріслі.
Один із вартових приніс горщик із сірчаною кислотою та поставив його під крісло — точнісінько під кульками. Поставивши горщик на місце, вартовий хутко дав драпака з газової камери. Головний наглядач оглянув ремені — один з них стягував груди Вессі, два припинали до крісла кожну руку, і ще по одному ременю було затягнуто на його ногах. Головний наглядач поплескав Вессі по плечі.
— Ти помреш швидко, хлопче, — промовив він. — Глибоко вдихни — і ти нічого не відчуєш.
А тоді й він вийшов з газової камери. Вессі лишився у ній сам-один.
Вартовий щільно зачинив важкі металеві двері та засунув засуви. Ми з головним наглядачем стояли поруч і дивилися в камеру крізь невеличке віконце коло дверей. Чекати треба було десять секунд, і ті десять секунд видалися мені десятьма роками. Я відчував, як калатає моє серце, ладне вискочити з грудей.
Вессі спроквола обернув голову, дивлячись в обличчя спостерігачів. Він починав усвідомлювати, що спіткає його незабаром.
Головний наглядач не зводив очей зі свого годинника. Відтак простяг руку та поклав її на важіль, за допомогою якого кульки з ціанідом скидалися у кислоту. Помітивши, як він збирає усю свою волю в кулак, аби зважитися й опустити той важіль, я тішився, що це мав зробити саме наглядач, а не я. Мені було несила далі дивитися на Вессі. Я упіймав себе на тому, що втупився очима у руку головного наглядача. Я бачив, як поступово напружуються його жили. А тоді з тихим зітханням, яке з сичанням долинуло крізь стиснуті зуби, він смикнув важіль додолу. Було виразно чутно, як шубовснули кульки, впавши до горщика. Вессі почув сплеск і закляк у своєму кріслі. Від кислоти почав зринати вгору білий газ. Я бачив, як раптом випнулися м'язи на руках Вессі, коли той, стримуваний ременями, напружував усю свою міць, силкуючись випростатися.
А газ здіймався дедалі швидше. Мені здалося, ніби я відчуваю запах гіркого мигдалю[7], одначе я розумів, що це — нісенітниця. Просто моя уява на якусь хвильку запанувала наді мною.
Вессі відчув запах газу. Він закинув голову назад і крутив нею навсібіч, намагаючись уникнути випарів. Сталеве крісло міцно втримувало його на місці. Я бачив, як він тамує подих. Цей хлопець лише робив собі гірше. Врешті-решт він не зміг більше затримувати дихання і, широко розкривши рота, вхопив повітря. Цього разу він вдихнув чималу дозу газу. І раптом Вессі закричав. Звук його пронизливого крику розлігся газовою камерою. Долинув він і до нас — приглушений та моторошний.
Я упіймав себе на тому, що скільки було сили вчепився руками у сталевий засув дверей. Це видовище таки добряче брало мене за живе.
Вессі задихався, хапав ротом повітря та корчився у своїх путах.
Доктор, який стояв коло мене, не зводив очей з секундоміра. Тридцять секунд... тридцять п'ять... Вессі досі задихався. Сорок п'ять секунд — і його голова безсило впала назад. Доктор схилився над аркушем паперу й написав у бланку точний час. Скидалося на те, що Вессі знепритомнів.
Його голова була закинута назад. Він більше не заходився кашлем. Камера вщерть наповнилася отруйними випарами. А тоді його голова повільно, дуже повільно почала схилятися вперед.
Поступово вона похилилася йому на груди. Довге чорне волосся Вессі впало йому на очі. Я бачив, що м'язи його живота ще й досі судомно скорочувалися. Спливло три хвилини. Його голова злегка смикнулася.
Тихим, знудженим голосом доктор промовив:
4
Страта у газовій камері відбувалася способом скидання ємностей з ціанідом у розміщений під кріслом резервуар з сірчаною кислотою. Отруйний газ, що вивільнявся внаслідок хімічної реакції, був добре видимий, засудженому зазвичай радили кілька разів глибоко його вдихнути, щоби швидше знепритомніти і таким чином зменшити свої страждання.
5
Ціанід калію або ціанистий калій — калієва сіль синильної кислоти. Є надзвичайно сильною органічною отрутою, смертельна для людини.
6
Після страти у газовій камері отруйні випари нейтралізували за допомогою аміаку, проте працівникам в'язниці доводилося діставати тіла страчених вкрай обережно, адже одяг жертв просякав газом і його залишки могли бути надзвичайно небезпечні.
7
Ціанід калію має запах гіркого мигдалю, проте деякі люди можуть його не відчувати, що зумовлено індивідуальними генетичними особливостями. В зазначеному контексті згадка про запах, як і визнає Мейсон, — очевидне перебільшення, адже газові камери були цілковито герметичні, тож газ не міг просочуватися за їхні межі.