Выбрать главу

Я обережно рушив до тієї будівлі. Та тільки-но я зробив крок, як двері будинку розчахнулися навстіж. З-за керма підвівся кремезний, добряче закутаний коротун і підійшов до інших дверцят автівки. Він нахилився вперед, і його плечі зникли у салоні. Невдовзі він відступив назад.

Я закляк. Той чоловік тримав щось у руках. Він стояв до мене спиною, і якусь мить я не бачив, що відбувається. А тоді він зробив крок назад, і з автівки вибрався ще хтось. Відтак ці двоє, похитуючись, попрямували хідником. Вони несли когось, загорнутого у пальто. Я інстинктивно здогадався, що то була жінка, і мені вистачило менше секунди, аби припустити, що то була Марді. Я вже збирався стрибнути вперед, аж тут з автівки вийшло ще двоє типів. Їхня поява змусила мене зупинитися. Не було сенсу встрягати у халепу, з якої не зможу викрутитися. Це товариство завиграшки може кинути мене у річку, тож я усе зважив і зрозумів, що лізучи чортові на роги, анітрохи не допоможу Марді.

Чоловіки всім гуртом зникли у будинку, і я почув, як гримнули, зачиняючись, вхідні двері. За кілька хвилин кремезний тип вийшов, сів до автівки та поїхав геть так само безшумно, як і приїхав. Що ж, сказав я сам до себе, принаймні зараз їх у будинку залишилося тільки троє.

Я тихцем підійшов та кинув погляд угору. Зараз у вікні на третьому поверсі горіло світло. Щойно я його помітив, як хтось поквапливо опустив жалюзі, і світло, що пробивалося назовні, враз померхло.

Тепер я знав, до якої кімнати вони її запроторили, а це вже було дещо. Раптом я дуже пошкодував, що не маю пістолета. Мене проймали дрижаки від моторошного відчуття, котре викликали цей причал і близькість річки. Я простягнув руку і легенько смикнув вхідні двері. Вони були зачинені.

Тоді я вирішив обійти будинок і добре роздивитися довкола. Уздовж одного боку дому був вузенький прохід, і саме туди я обережно попрямував. Я прихопив із собою кишенькового ліхтарика й увімкнув його, щойно пересвідчився, що стіна дому сховала мене, рятуючи від небезпеки бути побаченим з боку вулиці. Яскраве кружальце світла осяяло сморідний прохід. У самому його кінці височів прогнилий дерев'яний паркан. Я підтягнувся на руках і визирнув з-понад нього. Те, що я побачив, приголомшило мене. Задня стіна будинку височіла просто над водами річки.

Хлопцеві з такими мізками, яку мене, було нескладно зметикувати, що й до чого. Я швидко збагнув — якщо вони захотіли позбутися Марді, то все, що їм треба зробити, — це вбити її, а тіло викинути з вікна.

Чимшвидше потрапити до будинку — ось що я мав зробити. Хай навіть це означало вскочити у невелику халепу та, можливо, наразитися на небезпеку, — мені було однаково, адже просто у цю хвилину Марді перебувала у значно більшій скруті, ніж та, що могла спіткати мене.

Я знайшов вікно на першому поверсі та, посвітивши ліхтариком у шибку, зміг розрізнити всередині невеличку кімнату без меблів. Це цілком годилося для того, щоби потрапити всередину. За допомогою ножа я підважив віконну раму. Вона була туга, проте піднялася без шуму. Я перекинув ногу через підвіконня та ступив до кімнати. Тоді розвернувся й зачинив за собою вікно. Спробуйте-но вдертися до темного будинку, на горішньому поверсі якого орудує трійко бандитів, а сам будинок розташований у такій місцині, як оцей покинутий причал, — подивимося, чи припаде вам таке до вподоби. Мені такий досвід не сподобався. Мої нерви були вкрай розшарпані, а в горлянці пересохло, немов у пеклі.

Я прокрався до дверей та повернув клямку. Легенько потягнув ту клямку на себе — і двері прочинилися. Вони трохи заскрипіли, проте не надто гучно. За дверима було темно, і я постояв, прислухаючись, однак нічого не почув. Тоді повільно та обережно вийшов у коридор, увімкнув ліхтарика, щоби визначити, де я і куди рухатися далі, та зачинив за собою двері. Праворуч від мене був вузенький сходовий прогін.

Я почав спинатися нагору, випробовуючи ногою кожну сходинку, перш ніж ступити на неї всією вагою. І правильно робив, адже деякі з отих дерев'яних східців були геть прогнилі та достобіса скрипіли.

Я вже був на півшляху нагору, коли почув, як на сходовому майданчику наді мною відчинилися двері, й раптовий потік світла осяяв прогін сходів. Хтось вийшов і зачинив за собою двері. Прогін знову поринув у темряву. Зачовгали кроки, прямуючи до сходів, що вели додолу. Я стояв, притиснувшись спиною до стіни. Якщо цей чоловік увімкне світло — справа моя кепська. Той тип почав спускатися. Мені було чутно, як його рука ковзає поруччям, і я ще сильніше втиснувся у стіну. Він пройшов повз мене. Я відчув, як поли його пальта майнули по моїх колінах. Я дав йому спуститися на одну сходинку нижче, а тоді швидко розвернувся та щосили копнув його правою ногою.

То був чудовий удар. З такої відстані він навіть слона змусив би похитнутися. Я відчув, як носак мого черевика увігнався у щось тверде, почувся здушений зойк, а тоді — страхітливий гуркіт. Я не став чекати далі ані секунди, а, увімкнувши свого ліхтарика, рвонув угору сходами, перестрибуючи по три сходинки воднораз.

Діставшись сходового майданчика третього поверху, я вимкнув ліхтарика та знову став спиною до стіни. Та перш ніж я вимкнув ліхтарика, мені впали в очі двері, розташовані коло сходів. Та ледве я встиг відійти, як раптом ті двері смикнулися та відчинилися всередину, і на сходовий майданчик ступив худорлявий тип у нап'ятому на голову чорному капелюсі.

— Гей, Джо, — гукнув він, схилившись над поручнями та вдивляючись у долішню пітьму. — Якого дідька ти там робиш?

Коли якийсь тип отак перехиляється через поруччя, вам залишається зробити тільки одне. І я це зробив. Я підчепив зігнутими пальцями низ його штанин і швидким рухом смикнув вгору. Хай який худий, той тип виявився важкеньким, однак я доклав достатньо зусиль і таки підважив його як слід. Налякано заревівши, тип полетів додолу.

Та це й усе, чого я досяг, адже тієї миті за моєю спиною пролунав хрипкий голос:

— Стій, як стоїш... достоту так, як стоїш зараз.

Моя уява одразу ж намалювала образ пістолета, що цілить мені просто у спину, та я однаково обернув голову, щоби пересвідчитись у тому на власні очі. Як я й очікував, на мене був націлений пістолет. Чолов'яга, що тримав його у руці, мав лихий вигляд. То був гладкий коротун з коротко підстриженим білим волоссям. І з того, як цей гладун тримав пістолета, було видно, що він добре знає, як ним послуговуватися.

— Гаразд, — хутко відказав я. — Буду чемним.

— Відійди-но звідти, жевжику, — скомандував незнайомець. Цей грубас мав дуже хрипкий голос, немовби гортань його підводила. — Підійми руки догори і не намагайся утнути якоїсь дурниці.

Поки усе це відбувалося, знизу, зі сходів, докотився неабиякий гамір. Мені й раніше доводилося чути погані слова, але від тієї лайки, що долинала з пітьми, навіть річка могла би спаленіти.

— Стань писком до стіни, — сказав гладкий тип. — Зробиш один хибний рух — і я нашпигую тебе кулями. Не змушуй мене повторювати це двічі.

Я зробив, як він мені наказав. Сяйнула думка, що зараз мені буде непереливки. Обнадіювало те, що трохи знизив, так би мовити, працездатність двох інших бандитів.

— Ти як там, Гасе, не покалічився? — прокрумкав гладун, не зводячи з мене очей. — Підіймайся сюди... У мене тут цей нікчема.

Єдиною відповіддю на грубасові слова став іще один потік лихослів'я. Запевне, той тип унизу знав усі погані слова, які тільки є на світі. Гладун явно був збентежений. Йому не хотілося залишати мене без нагляду і водночас нетерпеливилося спуститися вниз та поглянути, чи сильно постраждали від падіння сходами ті двоє. Тож грубасові залишалося зробити лише одну очевидну річ, і невдовзі він сам дійшов такого висновку.

Хоч я цього й очікував, а втім аж ніяк не сподівався від людини з його статурою такої спритності та швидкості. Я спромігся крутнути головою, щоб ухилитися від удару, та зробив це запізно. Руків'я пістолета уперіщило мене по голові, і я зомлів.

Розділ десятий

Ледь чутно, неначе з якоїсь бездонної прірви, до мого слуху долинув жіночий крик. Мене це не надто хвилювало, допоки крики не стали гучнішими, — тоді мені хотілося лишень, аби вона замовкла.