Не даючи гладунові нагоди отямитись, я усією своєю вагою кинувся на двері, придавивши його голову до одвірка. Зараз він скидався на експонат з вистави виродків. Його очі вибалушилися та крутилися навсібіч, аж поки зрештою зупинилися на мені.
— Вгамуйся, братчику, — сказав я та, добряче замахнувшись, уперіщив його у підборіддя, вклавши у той удар всю свою силу.
Мій кулак угатив у його нижню щелепу. Почулося виразне клацання. Удар вийшов такий сильний, що від зіткнення зі щелепою гладуна моєю правою рукою пройшов дрож і здерлася більша частина шкіри на суглобах пальців. Товстунові очі стали порожніми і, коли я перестав тиснути на двері своєю вагою, він повалився на підлогу, неначе застрелений слон.
Я відчинив двері, смикнувши їх на себе, та переступив через розпростертого на долівці гладуна. Дверний дзвоник знов оскаженіло задзенькотів, і хтось почав грюкати у двері кулаками. Я швиденько пройшовся руками по кишенях товстуна та знайшов його пістолета. Це був «Сміт і Вессон»[34] сорок п'ятого калібру. Чудовий аргумент у будь-якій суперечці.
Ох, як же ж добре було відчувати той пістолет у руці!
Зненацька стихнуло грюкання у двері та дзеленчання дзвоника, що невпинно лунали весь цей час. Це означало, що ті типи побоялися розбудити всю околицю і збиралися залізти до будинку через вікно. Я не дурив себе думкою, ніби вони порозходилися по своїх домівках.
Я прожогом чкурнув у коридор та ввірвався до іншої кімнати. Я так очікував знайти у ній Марді, що передчував, яким героєм постану в її очах. У своїх мріях я зайшов так далеко, що вже уявляв, як стисну її у своїх обіймах. Та яке ж тяжке розчарування спіткало мене, коли побачив у тій кімнаті Блонді.
Блонді! Уявляєте собі таке? Та переді мною була саме вона — сиділа на стільці, до якого були припнуті її руки і ноги. Очі цієї жінки виказували, що вона замислює заподіяти комусь наглої смерті, та й загалом вона скидалася на тигрицю, що приготувалася стрибнути на свою жертву.
Я різко зупинився та став як укопаний.
— А трясця твоїй матері! — сказав я.
Блонді була здивована не менше за мене.
— Допоможи мені забратися звідси, — хрипко проказала жінка.
Коли вона це казала, я побачив, що їй було непереливки.
Я зайшов їй за спину та заходився пиляти ножем шворки, якими вона була прив'язана до стільця.
— Це мене бісить, — нарікав я, працюючи. — Розумієш, я тут вдерся до будинку, повного бандюків, віддухопелив їх усіх, ризикував власним життям, а все тому, що думав, ніби рятую з біди мою дівчину... й отепер виявляється, що весь цей час я рятував тебе.
Блонді нічого не сказала, проте зі свисту, з яким її дихання виривалося з ніздрів, я зрозумів, що ця пані вельми сердита.
Треба було діяти швидко. Я не знав, скільки часу ті типи будуть унизу, перш ніж натраплять на нас. Зрештою, перерізавши шворки, я одразу скочив до дверей.
— Розімни-но трохи руки й ноги, — сказав я Блонді, йдучи. — Ми мусимо чимшвидше вшиватися звідси.
Я нишком підійшов до сходового прогону та поглянув униз. Сходами підіймалися двоє. Певно, вони мене почули, бо швидко погасили свій ліхтарик. Я вихопив сорокап'ятикаліберного та вистрілив, однак подбав, аби не поцілити у тих хлопців.
Те, як ті двоє, тікаючи, загуркотіли додолу сходами, змусило мене засміятися.
— Не підіймайтеся сюди. Я хочу побути на самоті, — гукнув до них.
Тоді якомога тихіше поспішив назад до Блонді. Вона стояла, розтираючи свої зап'ястки. Її стиснуті губи застигли, перетворившись на тоненьку лінію. Ця жінка мала не наляканий, а радше розлючений вигляд.
— На наступний поверх, — коротко мовив я. — І то чимшвидше.
Блонді прошкутильгала кілька кроків уперед, а тоді зупинилася та почала лаятися на всі заставки. Я поквапливо схопив її за руку.
— Помовч, — сказав я. — Що сталося? Ти поранена?
Вона знову спробувала рухатися вперед, одначе ще раз мусила зупинитися. Блонді завмерла та закусила губу своїми великими білими зубами.
— Не можу йти, — судомно промовила вона.
Я не завдав собі клопоту сперечатися — часу було обмаль. Тож я просто завдав жінку на плечі та почав підійматися наступним прогоном сходів. Подолати тридцять сходинок, несучи на собі особу такої статури, як у Блонді, — то важка праця.
А коли ви, на додачу до того, що спинаєтеся нагору з таким тягарем, відчуваєте, що будь-якої миті якийсь тип з пугачем у руці може почати по вас смалити та перетворити ваші штани на решето, — то вже не просто праця, то — справжнє пекло. Коли я дістався наступного сходового майданчика, з мене струменів піт.
Щойно піднявшись туди, я скористався ліхтариком. Сходовий майданчик був схожий на той, що унизу. Та сама кількість дверей. Я увійшов до кімнати, що прилягала до задньої стіни будинку, та звалив Блонді на підлогу.
— Спробуй-но розходитися, — сказав жінці. — Ми ще не вдома.
Залишивши Блонді свого ліхтарика, я знову вийшов на сходовий майданчик. Тоді перехилився через поруччя та вистрілив у долішню темряву. Подумав, може, тим хлопцям унизу хотілося, аби їх трохи полякали. Однак натомість вони налякали мене самого. З пітьми пролунав гучний постріл, і відчувся легкий повів повітря — то куля промайнула коло мого обличчя. Я відсахнувся назад, пересунувся вбік і ще раз вистрілив, але цього разу цілив у долішні сходи, де саме зараз мали бути прийшлі бандити.
Одразу два пістолети вистрілили у відповідь, і якби я не розпластався долілиць, то вже, напевне, зловив би кулю. Це мене не надто тішило — ті хлопаки добре зналися на стрільбі. Я попластував до кімнати і тихенько причинив за собою двері.
Можливо, те товариство поки не поспішатиме зайти сюди. Я не мав певності щодо того, скільки набоїв у мене ще залишилося, тому вважав за краще не витрачати їх намарно.
Узявши ліхтарика, я оглянув кімнату. Першим, на що впало кружальце світла, була важка шафа. Я підійшов та заходився відсувати її від стіни.
Блонді зіп'ялася на ноги і рушила до мене. Хоча її обличчя й було скривлене у гримасі, я сказав би, що вона переповнювалася рішучістю діяти.
— Не поспішай, — мовив їй. — Я й сам упораюся... ти ліпше подбай про себе.
Те, що вона на це відказала, не надається до друку. У взаєминах із такими жіночками, як Блонді, є певна перевага — вам немає потреби турбуватися про свої манери. Ми разом пересунули ту шафу через усю кімнату та підперли нею двері. Це мало затримати нападників на якийсь час.
Я підійшов до вікна та визирнув назовні. Унизу чорніла річка. На тій темній воді я міг розрізнити лише маслянисте відображення місяця, що проглядав з-за хмар. Падати було достобіса далеко.
Я обернувся до Блонді.
— Умієш плавати, сестричко?
— Еге ж, — озвалася вона, — та у цьому вбранні я плавати не збираюся.
Ну що за жінка!
Я запалив цигарку.
— Схоже, тобі таки доведеться поплавати... хіба що сюди з доброго дива нагодяться копи, — сказав я. — Ті хлопці за дверима налаштовані серйозно.
Блонді, промайнувши повз мене, підійшла до вікна та визирнула назовні. Я відчував запах її парфумів. Вона розвернулась та поглянула на мене.
— Донизу далеченько, — голос жінки ледь чутно затремтів.
«Хай яка вона вона є, — подумки відзначив я, — та відваги має доста».
А вголос промовив:
— Просто відштовхнися та стрибай... не стільки того діла. А я — за тобою. Ти ж бо не хочеш зостатися тут і підставлятися під кулі, правда?
Вона смикнула додолу застібку-блискавку своєї сукні, та впала до її ніг, і Блонді переступила через неї. Тоді рвучко поскидала з ніг туфлі. Блонді належала до числа тих жінок, які завжди носять чорну спідню білизну. У темряві кімнати я міг розрізнити лише білину її плечей і нічого більше.
І тут за дверима пролунало три несамовито гучні постріли. Почулось, як кулі ляскають у протилежну стіну. Тоді хтось почав штовхати двері. Саме час нам забиратися звідси.
34
«Сміт і Вессон»